оповідання
Січень – 1
Лютий – 2
Березень -3
Квітень – 4
Травень – 5
Червень – 6
July – 7
August – 8
Вересень – 9
Жовтень – 0
БА ЖВЧ JА Т ВА ЧА – це для прикладу мій номер телефону, переведений у букви-місяці. Звісно, що для повної українізації на сімку можна було б поставити й Грудень. Та й врешті порядок теж можна змінити. Тут, власне, я демонструю технологію кодування відомими буквами. У кожного вона може бути різна. Головне не заплутати когось, а самому навчитися запам’ятовувати номери телефонів (паролі, коди для замкі’в) не цифрами.
Я – під землею. Ні – живий! Я – в метрополітені. Напівпорожній вагон. Усі «сидячі». Коло мене мужчина, котрому новітні гаджети ні до чого. Він, напевне, й мобільного не носить, щоб не обтяжувати себе іншими, а точніше, - чужими людьми. Так от – у нього в руках газета: великий шмат дешевого паперу, заплямований буквами та різними фото.
Всі, скоріше всі б на моєму місці також зазирнули в газету: «Що там пишуть?». Хоча завжди одне й те саме, змінюючи лише розташування самих букв.
Оголошення. Вони кардинально міняють увагу. На не читаючих клаптиках найдешевші, без рейтингів. Саме там друкують оголошення-посилання. Скоріше те, що я прочитав було саме таким.
«ВСІ види ЖКК масажу. Індивідуальний ЛАС підхід. Технології ТБ. Знижки для ЖЛ». Звісно, що таку нісенітницю запам’ятати складно. Тому роблячи вигляд, що хочу щось знайти у своєму смартфоні, «ненароком» фотографую клаптик сірого паперу, котрий за мить може скластися удвоє чи в четверо та попрямувати разом з власником до виходу.
Тепер я над землею десь метрів 50-ть у офісі. Кава стоїть поблизу колись білого офісного паперу, на якому я видрукував той порядок букв, на які мало хто зверне увагу, та й не заради них видасть цілих три гривні за номер часопису.
Звісно, я сучасний – тому відразу заношу «нісенітницю» у всезнаючий «Гугл». «Желудочно-кишечное кровотечение – попадание крови в просвет пищевода, желудка и (или) кишечника вследствие разрушения (повреждения) сосудистой стенки этих органов с присоединяющимися клиническими проявлениями кровопотери.» …. «При остановке кровообращения и (или) сердечной деятельности, начинать реанимационные мероприятия – искусственное дыхание и непрямой массаж сердца (см).» Даю тут мовою оригіналу, щоб була зрозуміла правда. Що це за всі види??? Там же ж тільки «НЕПРЯМИЙ МАСАЖ СЕРЦЯ»… Добре відкладемо. Йдемо далі: ЛАС підхід??? Там з ЛАС – тільки ЛАС ВЕГАС асоціюється… Гм. Добре – далі??? «Технології ТБ» - асоціації тільки з технологіями на телебаченні… Теж дурня, як для масажу. Поцікавимось знижками для ЖЛ??? ЖЛ – Житомирські Ласощі – виявляється є така кондитерська продукція, вперше побачив, хоча з дитинства полюбляю солодощі, а хто ні?
То що - знижки лише для працівників Житомирських кондитерів???
Загалом – повне фіаско. Що ж це могло б бути? Ні тобі адреси, ні телефону… стоп. Телефон. Так. Це ж номер телефону. ЖКК ЛАС ТБ ЖЛ. Ясна річ, що букви могли б бути зовсім інші, та для того, щоб було зрозуміліше я й показав це на назвах місяців.
Видав секрет шифрування - код Києва, отже той, хто давав оголошення хотів бачити у себе «на масажах» не тільки жителів міста. 044 – отже дві цифри стали швидко відомі. Далі було складніше. Та маючи деяку практику в розгадуванні ребусів - я розгадав ключ, а, отже, й номер.
Телефоную: «Доброго дня! Я на рахунок масажу, але я не з Житомирських Ласощів»
- Алло! Доброго дня! Звідки у Вас цей номер?
- У приятеля в записнику у бані підгледів.
- Послуги не з дешевих. У Вас вистачить коштів?
- Скільки коштує курс?
- Сеанс. У нас оплата за сеанс.
- То скільки?
- Перші чотири цифри номеру, за яким телефонуєте.
- О-го! Дійсно не з дешевих… надіюсь, це у вітчизняній валюті?!
- Звісно, що ні! Чи ж ми бовдури якісь? – Тільки Євро!
- Чи можу я подумати?
- Це – скільки завгодно! Кожного дня машина кольору теракот стоїть коло станції метро Контрактова площа, по вулиці Хорива, 15/8.
- Чи є якийсь пароль?
- Пік – пік - пік, - пролунало з іншого боку зв’язку. Я спробував перенабрати…. Ті самі пік-пік-пік. Дивно.
Це що якась гра? Чи багатий з божевільні знущається над лохами? Та не можливо приготувати яєчні не розбивши яєць! Вмерти і не взнати хто і в що бавиться через столичну газету…. Ну не в міліцію ж іти з цим???!!!
Майже три тисячі Євро за сеанс масажу??? Цікаво, скільки ж він триває за такі кошти? А масажист жінка чи мужчина? Чи їх двоє, … а якої національності???... безліч питань. «І хочеться, і колеться, - і мамка не велить» - згадалось прислів’я.
За таку суму - я б змінив свого старенького «пасата» на щось більш пристойне для столиці.
Так, побавимось у Шерлока Холмса. Голос у телефоні сказав, що кожного дня… так, а о котрій годині??? От йолоп – не запитав…
Буду караулити з восьмої ранку.
6:00 день наступний. Дзвінок «Банана» з Міньйонів розбудить та заставить сміятися навіть «коміка Зеленського». Пасата залишаю біля будинку. Спершу вийду з метро та й піду в сторону Храму Миколи Притиски. Далі по обставинам. Грошей не беру. Вони в розвідці – зайві!
Я знову під землею. Дивний цей вид транспорту – метро. Їздити попри останки колишніх поколінь. Ми ж їм заважаємо. Я особисто не хотів би, щоб рядом з моєю домовиною що три хвилини мчали вагони з живими людьми.
Поблукавши між людьми і будинками та вбивши добру годину часу, я вирішив пройтись до 15/8. Машина вказаного кольору була з номерами 19-73 кию - старенький АЗЛК. Без тюнінгу та подряпин, але видно, що багато їздив. Єдине, що його вирізняло, це ще старі номери на чорному тлі. Стараюсь не привертати увагу. Йду далі.
Четвертий день вагань. Я знову неподалік від 15/8. Підходжу до палатки, де жінка торгує шкарпетками.
- Добридень!
- Здравствуйте, - відповіла продавщиця.
- А скажіть будь-ласка: «тут москвич зі старими номерами віддавна паркується?»
- Купіть пару шкарпеток, тоді й побалакаємо!- перейшла на українську киянка років шістдесят.
- Та мої ще не діряві, - наголошую я.
- Тоді не домовимось.
- Дістаю п’ять гривень. Добре. Нехай буде про запас.
- Носіть здорові!
- То як з москвичем?
- Та якби я мала москвича - то б у Києві не жила, а в Москві.
- З почуттям гумору у вас все добре.
- Так. От із зором не все добре. Не замічаю я ті авто. Живу я через два будинки. Все життя пішки проходила: що до державної роботи, що до палатки. А в Крим - ми потягом – романтика!
- Шкода що не допомогли мені.
- Та як же ні. А ти натягни шкарпетки тобі й тепліше стане, а ти кажеш не допомогла. Зігріла я тебе за твої п’ять гривень. Ти б п’ять гривень натягнув би на дві ступні? Ото ж бо й воно!
***
П’ятий день. Сьома година – а я вже на 15/8. Підіймаюсь на третій поверх будинку. Тисну на ґудзик дзвінка. Виходить жіночка-знову ягідка – себто років 45-ть. Пані, перепрошую, зробіть мені кави, я її у вас на балконі поп’ю. А ви тим часом по круасани та вино, що любите, сходите. Та не злодій я. Мені на вулицю б подивитися так, щоб мене ніхто не бачив. Посидимо, - поговоримо, - познайомимося.
Напевне з вином я вгадав. Та й з квартирою – теж. Чудовий вигляд на вулицю та абсолютне інкогніто через засклений та затемнений балкон. Для вірності тицьнув їй у руки двісті гривень та свою стару мобілку, без сімки.
Кава в неї – так собі, хоча видно, що жінка старалася. Заварила по-східному, але ж суть в самих якісних зернах та просмаженні. Компенсувалось все вином. Воно було у «півторачці», куплене в мадярки на ринку.
Маленькі вагові круасани – це, як насіння соняшника: з’їв і тягнешся по наступний, бо «файний» та й не наївся. Дві довгі години дали негативний результат. Авто не було.
- Дуже вже Ви мене виручили. Ось Вам за незручності, - вже в дверях я просовував господині ще винагороду.
- Той виродок того не вартий, - посміхаючись відповіла господиня, запихаючи гроші мені у кишеню.
- Так, який виродок. – Я зачинив двері назад.
- У старому теракоті. Я одного дня вирішила полежати наголо на балконі, на ведмежій шкірі, що лежить посередині зали. Так він - підглядав за мною. Затемнені лише півметра, то поки я вмощувалась – відчула на собі пильний погляд. Коли я вже заховалася то стежила за ним декілька хвилин, бо далі вже не сила. Він бридкий. Ніс у нього просувався далі по лобі. А заячою була колись нижня губа, або це травма. Далі я повернулася в інший бік виставивши йому у вікно свої ступні.
- То було лише раз?
- Навіть не пригадаю, як давно, можливо паркував де інде… та після того мого стриптизу - я ще двічі бачила цю купу металу, а чи був хто всередині – не скажу: вікна були залиті сонцем.
- А чому ви вирішили, що я приходив сюди задля теракоту?
- Та ми між текстом обговорили всю історію цього клаптику вулиці. Отже ви свідомо мене не питали про щось дивне, от я і подумала…
- На все добре!
- До мене в гості мало хто приходить… то ж заходьте, можливо я пригощу Вас піццею.
- Не обіцяю. Можливо при нагоді… і краще – пельмені в маслі з оцтом та перцем!
***
Шостий день. Бажання дізнатися правду було таке, як в молодого хлопчиська зняти білизну в першої дівчини. Так – заначка. Видам свою таємницю, бо хочу вже придумати щось нове. Отже заначка була у трубі (фальшивій) котра знизу коліном монтувалася в стіну, а в стелю висвердлювалась діра на сантиметри чотири, щоб піднімати трубу та знімати з коліна. Цю схованку я запозичив з одного роману на морську тему: там так само переховував гроші та коштовності моторист судна. Прапорцем незайманості була стрічка для полювання мух з комарами. Коли стрічка була б зірвана чи зім’ята – це означав би провал схованки. А щоб мене не ошукали - то я проколював маленьку дірку в одній з букв і якщо б відбулася заміна – то я б про це довідався.
Ось гроші в мене. Пакую в коробку з-під взуття, а коробку в прозорий пакет. Чекаючи на побачення, після котрого планувався секс я так не переживав, як цього разу.
Сонце вже було високо. Десята година вже минула. Я вийшов на Поштовій площі, щоб прогулюючись – заспокоїтись. Поворот на вулицю Хорива. Стишую хід і роздивляюсь, як дядя Стьопа на посту.
Москвичик стоїть, немов чекає саме на мене. Водій сидить за кермом. Він сам. Підходжу, стримуючи хвилювання.
- Я по оголошенню в газеті.
- Пароль?!
- Пік – пік - пік.
- Сідайте, черги немає! – відповів водій та глянув у вічі.
Жіночка, що гостилася вином на третьому поверсі мала досить гарний зір. Ніс водія не зупинився між бровами. Він дійшов у своєму розвитку до середини лоба. Розірвана нижня губа створювала губний трикутник, схожий на сором’язливий жіночий з поголеними наполовину вусами.
Ніколи ще запрошення присісти взагалі, а тим більше в авто не було сказане таким дивним голосом. Пронизливо-тихо, так, немов листя шепотіло на вітрі.
- Гроші я взяв. Коли оплата?
- Як проїдемо міст.
***
Ми виїхали з вулиці Хорива і попрямували на Московський міст, залишивши позаду Гаванський. Вже й Десенку переїхали … зараз на проспект Генерала Ватутіна… він прямісінько на Лісове кладовище.
Далі хвилюватися не було часу. Ми звернули на АЗС ОККО. Проїхали далі повз нього та й зупинилися.
- Давайте гроші.
- А гарантії?
- Ще можете вийти. Тут неподалік зупинка.
- Ось – візьміть, - і я протягнув коробку.
Коробку відкрили та пальці почали перебирати купюри. Їх шелест звучав мені немов двигун новенького мого автомобіля. І тут… о, Боже… Пальців на долонях було по шість. На нашому середньому правої руки був перстень-печатка з якимось орнаментом. Перстень був не посередині долоні, а трішки лівіше.
- Дві тисячі вісімсот п'ятнадцять! – Все правильно! Тепер можемо йти.
Ми вийшли з авто.
- Суди, на заправку! – сказала потвора-водій вказавши шестипалою долонею в сторону АЗС.
Йшли ми мовчки. Чомусь стало страшно, немов мене ведуть на розстріл.
За хвилю ми порівнялися з двохсотим мерсом чорного кольору та за тонованими вікнами.
Мій перевізник запросив сісти в салон.
- Одягніть окуляри, що прикріпленні до мого сидіння.
Окуляри більше нагадували шолом з діркою угорі, ніж той предмет котрий ми називаємо словом на літеру «о». У вухах звучала легенька музика, а в моніторах окулярів я почав бачити фото різноманітних гарних квітів.
Квіти були дуже екзотичні, що заставило мене з концентрувати увагу на них та відволіктись.
Авто плавно рушило з місця. Спочатку, підсвідомо я почав уявляти у який бік ми їдемо та згодом мої розрахунки перейшли плавно у світ кольорів та музики. Мене почало затягувати у якийсь транс чи медитацію.
Можливо, я й заснув. Прокинувся я від чогось огидного. Вуха різав звук, схожий на звуки репетиції скрипаля початківця. Я розплющив очі. Шолом був на місці. Картинки були вже зовсім інші. Якісь безбарвні та потворні. Я швидко зняв шолом. Водія не було. Я спробував відчинити дверцята. Марно. – Так, без паніки,- заспокоював я себе. А то ще буду виглядати в їхніх очах боягузом. Потім почав згадувати чи не перейшов я комусь бува дорогу, за що мене потрібно ліквідувати та ще й у такий спосіб.
Дверцята відчинилися. Я вийшов та побачив що ми на будівному майданчику. Паркан метрів з чотири у висоту і навколо ні одного багатоповерхового будинку для орієнтиру. Тільки відчувалося присутність ріки. «Можливо, що ми ще в Києві.», - промайнуло в мене.
- На вас вже чекають, - промовив шестипалий, - просимо у будинок.
Старі засмальцьовані двері пофарбовані, колись на синьо, зі скрипом запропонували пройти всередину недобудованого будинку. Інтер’єр кімнат був протилежністю побаченого ззовні. Стіни – чисті, з ліпниною, стеля - у білому, з позолотою. Двері із бука, з різьбою. Та описувати все марно , бо за мить я вже був у великій залі, в центрі якої стояв стіл для масажу. Під вікном, за столом сидів мужчина в зеленому медичному халаті. На носі в нього було пенсне. «Це що за архаїчність?», - задав собі самому я питання. Відповідь стала очевидною за мить, коли я глянув на його череп. У нього були відсутні вушні раковини. Отже звичайні окуляри прилаштувати – зась. Дивлюсь на руки: пальців теж забагато, на мій, та на погляд таких як я.
- Там, за дверима ванна кімната та вбиральня, - промовив чоловік у халаті.
Я зрозумів, що тут багато не говорять, тільки – потрібне. Прямую за вказані двері. За дверима зустрічає молодичка схожа на японку в кімоно, без рукавів, але очей майже не видно і волосся жовтувато-біляве. Вона жестами запрошує мене до вбиральні. Відчиняє двері і підштовхує ніжно всередину. У такому туалеті я ніколи не був. Оранжерея. Квітів та вазонів: куди не кинеш оком. Температура 25 з плюсом по Цельсію. В центрі – унітаз з водограєм каскадного типу. Пані починає мене роздягати. Спочатку – ніяково, та потім згадав про непридбаний автомобіль та й махнув рукою. Починаю отримувати задоволення. Коли її пальці торкнулись мого тіла – розумію, що шість пальців на одній долоні – для них – норма. Ось я уже й без штанів. Стало трішки соромно за дешеву текстильну білизну з ринку та шкарпетки, що придбав за п’ять гривень. Вся одежа гарно складається на квадратний столик.
«Це що: я маю випорожнитися перед масажем?», - запитую я очима у асистентки, вказуючи на унітаз.
Вона кланяється словом «Так!» і бере мене за руку. Ми сходимо з килимка на викладену каменями підлогу. Вона досить тепла.
Ну, «легку» справу зробити було не важко, - водограй з дзюркотанням води швидко зробив свою справу, - та я зрозумів, що для того щоб прийти на сеанс - я маю постаратися на «більше». Почуття сорому наповнили мене. Спільне випорожнення я робив ще коли був студентом: під час пікніку у лісі і то тоді були лише хлопці, та й то кожен мав свій кущ!!!
Дівчина була дока в цьому питанні та почала масажувати мені живіт. Час від часу вона натискала на певні точки на животі і на спині. Я відчув себе старим розладованим фортепіано на котрому віртуозні дванадцять пальців однієї людини намагаються зіграти Полонез Огінського. Інтер’єр вбиральні спонукав розслабитись та моє внутрішнє почуття не впливало на просування решток їжі до виходу з мого тіла. Натискування на певні точки робилися то сильніше, а то – слабше. Стимулюючи мій кишківник до спорожнення аж до власних соків.
Про те, що у мене все вийшло для асистентки було зрозуміло по запаху, котрий розчинився в абсорбуючих рослинах та рідинах, що почали добавлятися у воду.
- Вибачте, - вилетіло з мого рота.
Дівчина не відповіла. Вона дістала пристрій, схожий на душ, та почала мене підмивати. Далі – знову стимулюючий масаж. Все закінчилось десь аж за пів години після першого «траншу». Такою чистою моя дупа була лише в пологовому відділенні, при народженні. Контрольною була мала молочна клізма, котра поставила білу крапку на моїй внутрішній чистоті.
Після витирання мене попросили жестами вийти в коридор, де вже чекали дві інші асистентки. Очі в них проглядалися більше ніж у першої. Вони запросили пройти у сусідні двері, теж жестами. До іншої нумерації пальців всіх, хто траплявся мені після «теракотового москалика», я вже почав звикати.
Душ-водограй з підлоги. До такого я не був готовий. До речі - ті купальниці вже зустрічали мене теж оголені. Я з двома дівчатами у душі, що тече з підлоги викладеної не бруківкою (нехай читач мені вибачить: на коштовних каменнях я знаюсь ще менше, ніж на природі додаткових пальців у людей).
Дівчата почали мене мити, а скоріше вичищати так, як господиня чистить килим перед приходом гостей. То ми переходили до кабіни «сауна», то поринали в джакузі, то вони здирали зроговілості на моїх п’ятах. Нігті вирівняли та натерли до блиску афінських дзеркал, що запалювали вогонь для Олімпіад Стародавньої Греції.
Нова копійка, котра щойно зійшла з конвеєру у Монетному Дворі Санкт-Петербургу покашлює далеко в кутку закритого корту Уїмблдону. Такій чистоті позаздрило б навіть дзеркало у Ермітажі.
Моє тіло було розслаблене настільки, що ходив я самостійно лише, щоб не впасти в багнюку перед голими асистентками.
Нарешті ми дісталися зали з масажним столом.
- То, - як? Відпрацьовуємо ми, по трохи, ваші гроші?
- Все таке дивне!, - промовив я, лягаючи на стіл животом униз.
- Ні, - спочатку на спину, - сказав безвухий.
Я покірно влягаюсь лицем в стелю. У кімнату входять дві інші асистентки, теж в халатах з короткими, майже відсутніми, рукавами. Колір халатів сніжно білий. Декольте у халатів нема, зате проглядаються об’ємні, не більше третього розміру, - груди.
- Ці, та ті, що мили Вас – найпотворніші у них тільки пара грудей. У тої що була у вбиральні – дві пари, та у японок вони дуже малі: от і Ви не замітили. Та й не до того Вам було. Водичка була тепла?
- Так, дякую, - поки все було чудово! Ви мене не будете прикривати?, - додав я, прагнучи більше про все дізнатися. Завівши дружню розмову.
- Рушник буде тиснути на рецептори шкіри, відволікаючи від масажу.
За мить світла в залі поменшало і на стелі з’явились чудернацькі голограми: лінії, овали, крапки, що хаотично переміщувались. Десь з гучномовців долинали звуки дикої природи.
В повітрі поширився аромат якихось масел, а за мить я відчув їх густину найбільшим своїм органом - своєю шкірою. Починаючи від пальців ніг «потвори» з двома тільки цицьками втирали в мене масні рідини. Двадцять чотири пальців на двох торкалися мене збільшуючи силу насолоди. Та й тут не все так просто. Тільки я про двадцять чотири подумав – на тобі: безвухий став теж коло столу та й почалося. За пару хвилин моя свідомість вже не могла фіксувати всі дотики на натискання на різноманітні точки на моєму тілі. Здавалося, що скоро я вимкнуся як пристрій. Збагнувши це швидше - безвухий попросив повернутися на живіт. «От добре, а то вже соромно було не за те що я зовсім голий, а за маленького членика після «купання»», - подумав я. Голова у дірці. Спочатку намагався розгледіти підлогу, та на довго мене не вистачило. Ставало так добре, що все тіло, разом з мозком і свідомістю теж хотіли насолодитися блаженством від дотику.
***
Прокинувся я від відчуття, що мене, мов пиріжок намазують жовтками для рум’яності перед запіканням. Відкриваю очі: на підлозі кружляють гусячі пушинки. Вони падали з пристрою, що як кран-велетень стояв наді мною. Олійки на моєму тілі висохли і вони спокійно кружляли по спині та спадали на підлогу.
Роздивляюся по залу – нікого. Ні душі. «Це що вже кінець сеансу?», - запитав я порожнечу в надії, що мене чують через приховані мікрофони. Відповідь десь блукала, але до мене не спішила. Встаю з стола. В залі тепло, але мені не зручно. Навколо мене пуху – ніби я лебідь і я - линяю. Простую до дверей, що ведуть до вбиральні, де я залишив свою одежу. У вбиральні все по-старому та моєї одежі нема. Вертаюсь у зал. Беру простирадло зі столу та огортаю ним талію. Мій членик почав повертатися до нормальних своїх розмірів.
Підходжу до столу. Ні – записки, ні квитанції. Так було дуже незвично, але за такі гроші можна було б найняти десять масажисток, котрі б місяць мене масували у сто пальців. А п’ять повій мили б і перед масажем і перед сном. Добре! Зате я тепер знаю, що оголошення – реальне, хоча й послуги – дорогуваті!
Відчиняю двері, що сині з-над двору. Виходжу у світ нормальних людей. Переді мною південний Київ. За декілька сот метрів - тренувальна база Динамо. Йду на північ до столичного шосе.
Перший автомобіль, котрого я хотів зупинити автостопом – старенький «Крайслер».
- Ви в місто?, - питаю добігаючи до авто з боку водія, бо скло тоноване та й шторки, як у міні-венах.
- Так, але місць немає у нас багато дітей, - відповідає голос з кабіни.
Підходжу ближче, щоб напроситись.
Водій теж без вушних раковин, як у людини в зеленому халаті. Що за окулярами – навіть і уявити страшно: окуляри з одним суцільним шкельцем… ніс – відсутній.
- Ти що з лазні? – Пограбували, потвора?
Це він мені каже «потвора»…
- Дякую, кажу я, та відходжу на узбіччя.
- Потвора. Потвора!, - закричали дітлахи та почали визирати з-за шторок. У одного все ж я побачив вуха, тому, що не побачити їх було неможливо. Вони були як у чебурашки чи «телепузика»… так відразу й не допреш, бо було притулене до вікна. За хвилю «Крайслер» вже зник за поворотом.
Я присів на траву й почав розмірковувати над своїм становищем. 1. Одежі й грошей у мене нема.
2. Чомусь дуже багато незвичних людей зустрічаються зі мною за останню добу. 3. До квартири – далеченько та й ключів у мене від неї теж нема. 4. Лізе в голову фраза Дзідзя: «… і тут мені страшенно захотілося ковбаси!»
«А може – не висовуватись та пересуватись узбіччям?» - сказав я сам собі. «Вони з мене глузували, але не були агресивними. Можливо, що тут якесь гетто для нестандартних людей зі всієї країни??? І такими масажами вони заробляють собі на прожиття?»
«У стародавніх греків, напевне, не було кущів, або вони росли на достатній відстані один від одного», - міркував я, пробираючись по неголеним узбіччям. Тепер моя оголена частина шкіри отримувала лише одну техніку масажу – шмагання. Дивився я у всі сторони навколо себе, а особливо під ноги: купи сміття траплялися на шляху.
Дійшовши до південної шляхової розв’язки, я повернув до ріки. «Річка – жіночого роду, а назва «Коник» - чоловічого. Це все рівно, що дівчину назвати Зиновій чи Гліб», - роздумував я полокаючи свої стопи у воді. «Нехай вже була б «Кобилка», або … - по течії «плила» дохла свиня чи кнур - … або «Дохла Свиня» аби тільки назва була жіноча. Свиня мала чорні плями на білій шкірі і здалеку виглядала на футбольний (великий та овальний) м’яч». – Звідки ти тут взялась? – не прагнучи отримати відповідь запитав я пливуче неживе тіло. – Нам з тобою в одному напрямку, так що не спіши, мандруймо разом, - зовсім не жартуючи промовив я до свині. – Мушу я ж з кимось поговорити…
Попереду було «Корчеватое», але в мене не було бажання зустрічатися з людьми, тому я в брід перейшовся «Коником» на інший берег, де будинків ще не було.
Добрівши до Галерної затоки я вирішив перепочити.
Знаєте, на голодний шлунок не зовсім добре відпочивається. Я почав думати про їжу: теплі пиріжки на вокзалах чи порція пельменів з перцем та оцтом. Я почав все це подумки споживати, бо хтось казав, що від цього можна бути ситим. Можливо, але напевне, не після клізми. Підходжу ближче до води. Бачу – хтось рибалить.
- Доброго дня, - кажу тихо, хоч ще здалека.
Відповіді нема. Чоловік пильно пильнує поплавка. Підходжу в притул та хлопаю по лівому плечі.
Ні тобі крику, ні різких рухів. Рибалка повертається до мене, одним оком споглядаючи на воду. Показує мені, щоб я був тихо.
- То що клює? – питаю я, як завжди питають у рибалок.
Реакція така сама, як на «Доброго дня!»
- Ти – глухий? – показую йому пальцем на своє вухо.
У відповідь він знову показав, щоб я був тихо. Роблюся «мертвим». Мене вистачає на шість хвилин. Поплавок був такий самий. Жодного разу не сіпнувся.
- Та тут, певно й риби нема, - кажу я йому, жестикулюючи. Тут он – човни. Риба таких місць боїться.
Рибалка витягує поплавок, та все решта, що було під водою. Хліба з гачка ніхто не зняв. Дивлюся на його руки. Пальців – по п’ять на руці. Ну, думаю, Слава Богу, хоч один – нормальний.
- Там – що – якесь гетто для потвор, - кажу вже голосніше, та показую нормальному в ту сторону, звідки я прийшов?
Рибалка знову мовчав. За хвилину вказав, щоб я йшов геть.
- Добре! – може ще побачимось….
***
Я знову на шосе. Додому мені ще десять кілометрів, а й мо більше. Живу я у автофургоні поблизу крематорію, за парком Олександрівська слобода, на повороті вул. Гайова. Він не «на ходу». Купив – по вартості брухту. З рухомих частин там тільки колеса та двері. За фургоном – біо-туалет для персонального використання сусідньої станції технічного обслуговування автомобілів, себто на колодці. Раз на тиждень ходжу до бані. У мене там абонемент. Одежі, звісно, що скромно - мало, але в що перевдягнутися – буде.
Сонечко піднялося дуже високо. Потрібна була панамка. Ні лопухів тобі, ні газет. Таке враження, що й не в Києві. Сміття ніде не валяється. За пів-години мене обігнало три пари авто, а на зустріч – жодного. Вікна всі затемнені. Хто за кермом? - не вдивлявся, бо їхали вони щось дуже тихо хоча й швидко.
Тепер вже хотілося не їсти, а – пити. Спрага почала мене мордувати не на жарт. Вулиця Малокитаївська, 78. Зелена брама. Стукаю. Не питаючи: «Хто там?» двері воріт прочинилися і вийшов хлопчак-потвора. Троє оченят дивилися всі в різні сторони. «Ми ніцого у Вас не змоземо купити, бо у нас глосей нема», - протарабанив завчено дітвак.
- А я й нічого не продаю, бо теж нічого нема. Можеш мені принести склянку води? – промовляю, стараючись не дивитись ні в одне око.
- Поцекайте! – тільки встиг почути, як чорнявий хлопчик зник в череві подвір’я.
Про всяк випадок відходжу на крок назад та вліво. Мало як відреагують його батьки… якщо вони в нього є, і вони вдома.
Двері дійсно відкрив батько малого. В руках була півлітрова банка з джерельною водою.
- Ти ба, - не збрехав малий – таки дійсно – потвора! – Ти звідки такий «красавєц» тут намалювався, - сказав чоловік протягуючи мені банку з водою.
- Живу я в цьому місті, за Байковим кладовищем.
- То ж ваші всі вже до Броварів переїхали і далі на схід.
- Які це наші? – перепитую, мало не захлиснувшись.
- Двоокі з двадцятьма пальцями! – Дивна ти якась потвора, ще й напівгола…
- І давно «наші» звідси «змотались»? – цікавлюсь я, висушивши банку.
- Я ще малим був, менший, ніж мій син зараз. А йому в жовтні буде шість. – простягнувши руку по банку чоловік запитав: «У тебе що - грошей забагато вдома?»
- Ти з чого взяв?
- Так штрафи на «ваших» накладаються, хто на нашу територію проникає…
- Дивно, але Ви мені перший таке за сьогодні говорите.
- Чекай, я тебе не видам, зараз принесу тобі бриль на голову, щоб уваги не привертав, - сказав власник банки, та й зник.
Втікати чи залишитись? – думав я. Пригадалась приказка часів служби у війську: «Не варто втікати від снайпера – помреш змученим!» І я - залишився.
За хвилю вийшла жінка-потвора. Голова була меншою за звичайну майже в двічі. Ніс приплюснутий, мов у пекінеса, вуха – відсутні. Грудей – дві пари (повезло ж йому(це я про тата шепелявого хлопчиська)). «Я ще потвор наживо ніколи не бачила, тільки по телевізору, коли зухвалих страчували.» - проскреготіла жінка зі зубами, як старий гребінь.
- Ти серед потвор – красень, напевне? Там, під простинкою: одностволка, скоріш за все, та й то, напевне – обріз??? – Ха-ха-ха-хааа, - залилася дзвінким огидним сміхом пекінесо-жінка.
- Та на антресолях той бриль, - гукнула вона чоловіку сховавшись за двері.
- Ти б почекав десь за будинками до вечору, а то хтось на тобі заробить.
***
Подякувавши потворам за нормальний бриль, я пішов далі - на Північ. За два десятки будинків я звернув у провулок Цимбалів Яр, а потім і на вулицю з такою назвою. Прийшлося йти по парній стороні, ховаючись у затінку і від спеки, і від поглядів. Хоча, якщо й були погляди, то вони були лише крізь шиби.
Автомобілів рухомих не було. Десь-не-десь стояли напіврозвалені та покриті іржею авто старих моделей.
Далі по О.Кошового доходжу до Голосіївської потім ліворуч на Шкільну. Дивно, вулиця є, а будинків – нема. Всі будинки стосуються або до Голосіївської, або до вулиці Віктора Забіли. Подвійно дивно, з дитинства знаю лише письменницю Наталю Забілу. Як тільки дістанусь Інтернету – дізнаюся, що то за Віктор.
Проходжу поміж будинками і я вже перед проспектом 40-річчя Жовтня, хоча й місяцю не один раз по сорок років… і якого саме числа, чи всього місяця??? Скоріше, це відноситься до Жовтневої революції, яку завжди по-новому стилю відзначали у листопаді???!!!
Довго стою, впершись об будинок і, - вивчаю ситуацію. Рух – присутній, хоча не такий жвавий, якби мав би бути в столиці. «Напевне пальне дуже подорожчало?!» - припускаю я.
Обираю вдалий момент і удостоюю проспект своїм дефіле-проходом, а точніше – переходом, а якщо ще детальніше – то перебіжкою. Вскакую у Деміївський провулок, попри церкву. «Господи прости за безвихідь становища».
Далі знову між будинками і до однойменної вулиці. Нею аж до Червонозоряного проспекту.
Тут теж не все гаразд з назвою: Зоря – небесне світило – формою у вигляді кулі, а найближча до нас зоря це – Сонце, але воно належить не до червоних, а до жовтих зірок. Якщо мова йде про червону комуністичну п’ятикутну зірку, що ще збереглися на вежах Кремля у Москві, - то яке це має значення до незалежної України?
Залишилось метрів з чотириста до будинку на спущених колесах. Ще потрібно було подолати один поворот. Після спілкування з потворами, думав, що вже нічого більше не здивує… та не так сталося, як гадалося. На повороті вулиці Гайової - немає жодного фургону. Як? Двигун відсутній, колеса без повітря та ще й на додачу ланцюгом був прикутий до бетонної плити. Вона тільки й залишилася. І слідів нема – ніяких: ні злочину, ні від коліс, щоб знати в яку сторону потягли мою домівку. Хоч бери сідай на цю саму бетонну плиту та й плач.
Йду до сусіднього будинку №11. Стукаю у фіртку-браму. Звук не дуже гучний. Шукаю камінець. З ним стукіт став дзвінкішим та й не так боляче було стукати.
- Агов, сусіди! – гукаю – Відчиніть, благаю!
За хвилин десять від початку мого шоу під брамою з іншої сторони почулися кроки господаря.
Він був у байковій сорочці в клітку кольору шотландки.
- Добридень! Я Ваш сусід з фургону.
- З якого? – запитав голос, що злітав над бородою володаря клітчастої сорочки.
- Тут, стояв, на повороті!
- Забрали його.
- Хто?
- Було залишити коло свого фургону пса – він би тобі й сказав хто!
- Допоможіть мені! У мене пропав весь одяг, та й я так зрозумів, що і будинок – теж.
- Та я бачу! Ходімо до будинку.
***
- Ось мої речі з того періоду, коли я був такої ж статури як оце Ви зараз. Мені тепер вже його не потрібно (розійдеться по швах). Сідати на дієту, чи починати худнути в якийсь інший спосіб - мені ліньки. Родичів – катма… так що … в цей момент він рукою показав на всю непотрібну одіж рукою.
«Теж шестипалий, - промайнуло в мене – ніколи не замічав»
- Одягайтеся, а я поки приготую якісь канапки до чаю.
Мені тепер стало якось цивілізованіше, чи що. Таке враження ніби повернувся з нудиського пляжу. Хоча стало трішки моторошно: цю одежу носив шестипалий, а може через одяг передасться і якась хвороба???
***
У кухні за столом вже сидів дідусь у рукавицях. Я його спізнав: часто бачив крізь паркан на подвір’ї сусідів і він весь час був у рукавичках. Літньою спекою чи у зимові морози, в дощ… завжди у рукавичках. Я йому й прізвисько дав – «рукавичка». Його сорочка теж була у шотландську клітку.
- Пригощайтеся! – запропонував господар.
- А то нічого буде, коли я з’їм всю свою частину канапок? – запитав я, поглядаючи на «рукавичку».
- Так це і так все для Вас. Ми вже обідали.
Таких смачнючих канапок я, напевне, не їв з часів мого студентського життя. Після третьої та цілої кружки чаю я насмілився запитати і так з цікавості, і щоб вони дивилися на мене, а не на те як я їм.
- Чому Ваш батько не знімає рукавиць? Зимно, чи хвороба якась з рухом крові?
Власник будинку навів погляд на дідуся, немов спонукаючи його до якоїсь дії. Той зняв одну рукавичку і показав долоню.
Звичайна людська долоня спрацьованої людини.
- І що? – поглядом запитав я.
- У нього так як і в тебе по п’ять пальців і на руках і на ногах.
- Той що? Що тут такого?
- Він – потвора і соромиться цього.
- Яка ж він потвора? – сито промовив я.
- А ось яка: і господар простягнув свої руки просто до моїх очей.
- Так, у нас у двох по п’ять пальців, то й що… у всіх людей по п’ять пальців, не рахуючи тих, кого я бачив починаючи від масажу, - і додав: може вони просто з гетто якогось?
- Ти така сама потвора, як мій батько. І Вам місце в районі Броварів і далі. І щоб батька не викрили – він нікуди не виходить та носить рукавиці. Бо ми тільки удвох і залишились з нашої родини. Батько був у тривалому відрядженні за межами країни, а коли повернувся – то реактивів вже майже не було – тому і не заразився. От тільки розмовляти не хоче. Цю сорочку він мені привіз «на виріст»… ось тепер і ношу. А раніше з нами жив мій дідо… так от у нього була «вегето-судинна дистонія», а батько тепер на нього дуже схожий.
- Я тебе відвезу до Броварів, щоб і тобі і нам було добре. – Зараз принесу тобі ще й куртку і грошей дам. Та тільки щоб без віддавання.
***
По дорозі до Броварів ми трішки розговорилися. Щедрий сусіда вже смикнув, що зі мною не все гаразд та вирішив посвятити мене в реалії, у яких жили і люди, і потвори.
- Щось все дуже помінялося від вчорашнього дня.
- Так, - промовив водій – Інколи батька прориває і він говорить… то він розповідав, що була застосована у столиці якась біологічна зброя. Реактиви були скрізь: у повітрі, воді, продуктах харчування. Декотрі люди змирилися з тим, що на їхніх тілах почалися з’являтися новоутворення, аж до виросту нових додаткових органів: зубів, нарости на вухах та інші аномалії. Змінювалась ДНК. Декотрі почали рости у висоту і досягали двох з половиною метрів. Обличчя і тіла «довгих» спотворювалися.
Усі новонароджені мали вже по шість пальців. Щоб не травмувати нове покоління було прийняте рішення всіх, хто ще був «старого зразка» - пересилити у Бровари.
- А що «протиотрути» ніякої не було? – допитувався я, підтримуючи розмову.
- ЇЇ не існує. Цю заразу американці привезли з Місяця, а російські агенти викрали деякі зразки, та й щось з ними робили (біологічну зброю чи що)… Через пів року почали відбуватися дивні речі у свідомості… ті, що не витримували – покінчували з життям самогубствами. Їх не встигали ні ховати, ні оплакувати.
- А у Броварах де мені жити?
- Я відвезу тебе до стадіону «Спартак». Там, в будинку №29 живе мій друг Олег Гриців. Запитаєш сусідів – вони підкажуть.
Перед Броварами ми повернули вправо на трасу Мо1. Біля АЗС ОККО скерували ліворуч, по вулиці Осипова. Перед станцією Княжичі звернули на Перонну, там попри посадку аж до розв’язки, що південніше потрібного стадіону.
- Я висаджу тебе коло зупинки «Стадіон», - тільки швидко «вискочиш», майже на ходу, щоб двигун, часом, не «заглох».
- Ось і зупинка – готуйся! – наказав водій.
- Я – готовий.
Перед самісінькою зупинкою водій притиснув трішки педаль гальм. Я відчинив дверцята і хотів сказати: «Бувай!» - аж тут підбіг якийсь хлопчина з юрби та й прямісінько на капот.
- Що ти робиш? – вигукнув мій рятівник невідомому – жити набридло, це ж залізо…
- Це ти нудишся в цьому житті! – вигукнув винуватець пригоди. – Хто ти такий, щоб так зухвало себе поводити в нас на районі. – А! Так ти з Кіє’ва (наголос на «є»)… шестипалий… хлопці йдіть сюди, у нас файна здобич, як говорили в нас на полонинах.
Від зупинки відійшов гурт дебелих хлопчаків.
- Гей, хлопці – все в порядку, - промовив я – цей чоловік врятував мене, врятував моє життя.
- Так на своїй території він ладен робити все, що заманеться, - сказав інший з гурту, - і добавив: рятувати, принижувати…. Для того ми й розділились на території….
- Я до Олега Гриціва.
- То й що? Він тут не керує. А по домовленостях – диверсантів можна страчувати без слідства.
Останню фразу було вже чітко чути, бо клятий двигун остаточно «заглох».
- Якщо потрібно – то я дістану за нього викуп – тільки відпустіть, - а ще - допоможіть штовхнути авто, щоб завести.
- Сам штовхай, якщо тобі потрібне це авто, а нам потрібен шпигун.
- Він – не шпигун, а мій рятівник – вигукував я намагаючись стати між юрбою та водієм.
- Ти – краще відійди! Ми своїх не чіпаємо, але й здобич не відпустимо! – продовжував той, інший, напевне старший, в повноваженнях юрби.
- Він – не здобич! Він такий же як і ми – людина! І всі ваші розбіжності – умовні. І він вже на певне не винний, що є носієм вірусних змін в організмі.
Напевне, раз в житті кожної людини бувають моменти, коли вона бачить іскри, що вилітають з власних очей, після чого у свідомості робиться дуже темно, немов у проваллі.
Такий момент я пережив біля стадіону «Спартак» у славетних Броварах.
Далі я тільки чув тупотіння по даху авто і чомусь мявкіт котів. Мявкіт то віддалявся від моїх вух , то звучав майже над головою.
Пробую відкрити очі. Сонячні промені просіювались крізь фіранку з тюлі. Болі ніякої не відчуваю. Доторкаюся пальцями до очей… Все в порядку. «Як?» - питаю я себе, але ж той з Броварів точно поцілив мені в ліве око. За декілька секунд нова порція мявкотіння приводить мене до тями і я впізнаю свій фургон.
Виходжу, щоб, насамперед, відлити зайві рідини під якесь дерево, що росте поблизу.
- Мє-є-єу! – лунає з даху фургону.
- А-ну, - брись звідси! Тут вам не місце для пестощів. Тут моє житло! – гукнув я котам і кітці, і мерщій розшпиляти ширінку у джинсах.
«Так, - я в джинсах. В тих самих, що поїхав на масаж» - кричало моє я.
Після підживки одного з своїх дерев’яних сусідів я повернув голову в сторону будинку з двома одиницями. По подвір’ю ходив чоловік у рукавицях.
Йду щоб поговорити, та дізнатися чому я знову тут і хто повернув мій фургон.
- Добридень Вам, сусіде.
- Добрий, добрий – відповів чоловік у клітчастій сорочці.
- А давайте ближче познайомимось, а то якось не пасує: ходимо однією вулицею, а я до сих пір не знаю як вас звати (прикидаюсь, буцімто нічого вчора не трапилось) – і протягую руку до привітання.
- Через браму - не вітаються. Зачекайте – я – відчиню!
Двері відчинилися і настала пауза, що кричала мені: «Дурню, тебе запрошують на подвір’я!»
- Я – студент! Розпочав… і, - зомлів – у нього було п’ять пальців на правій руці і це не був батько мого рятівника, а це був сам рятівник.
- А чому Ви у рукавицях? Ніби вже й не холодно!
- Коли був сніг та морози – я допомагав копати яму для могили матері мого співпрацівника, от і підморозив трішки. Боюсь рецидиву, бо дуже крутило кістки.
***
- Мужчина – ви проїхали навіть кінцеву станцію.
- Га? Що?
- Ви заснули, і зараз знаходитесь у депо метрополітену. Виходьте! Тут стороннім - не можна!
***
Сиджу й розглядаю фото у своєму смартфоні. Кава розчинилася не тільки в окропі та змішалася з цукром і молоком – вона своїм ароматом навіювала спогади зі сну. «Всі види масажу. Індивідуальний підхід. Технології здоров’я з Тибету. Знижки для жінок, котрим до сорок :)» - нормальне оголошення, а як воно змінило моє життя. Тільки чомусь не було телефону для контакту…
… інколи, я сиджу на лавці зупинки «Стадіон Спартак», що в Броварах та намагаюся відшукати моїх кривдників, а ще більше - щоб розповісти їм, якими вони стали потворами, коли за винагороду можуть зневажати людину, яка відрізняється лиш тим, що в неї тільки чогось більше… і навіть, можливо, й не пальців.
Можливо, що я у метро потрапив у якийсь часовий злам і все ще тільки попереду? І реактиви, і – мутації… і – потвори з п’ятьма пальцями!
… натиснувши кінцевий раз «Enter», чомусь засіпалось ліве око…
- Мартіне! – Ходімо, щось погриземо, - це я своєму котику кажу, щоб вставав з моїх колін. Час на вечірню каву. – Ти ж, вусатий, не вважаєш мене потворою, лише через те, що я не маю хвоста? Га?!
Поет ХХ сторіччя 17 лютого – 02 березня 2015 року село Торгановичі
p.s. буду вдячний художникам, що намалюють або ілюстрації, або комікс на дане оповідання! Завжди Ваш - Сергій Труш. Дівчаток та жіночок з наступаючим святом: 8 Березня! (наступає на гаманці чоловіків)
Це посилання на "Потвору" з малюнками.