На потилицю шляпу, піджак у клітинку,
Тільняжку захвало на випуск з ремня.
- І, де вони ходять? Чекам на русу чи блондинку?
- Побачиш, не жени коней. Хитре, як змія!
-Отож бо! Здається їх бачу,
Чи зі спини може ще й не впізнав.
- Вони. Ходімо, "Ледаче".
Доки від подиву очей не зламав.
А далі все просто: "Олександр" - "Руслана",
"Приємно" - "Мені також", з характером, ого!
З ходою легкою, принципова та гарна,
Зухвало доказує: " не правда, по-іншому бути могло!"
Не знаю що стало "першим" й "останнім":
Голос, характер чи полум'я очей.
Та вечором тим, по-осінньому раннім,
Потонув під блюзові ноти у темряві Карих ночей.
Що далі? Яскраво: вона на підборах,
Мов голубка летіла - макіяж, зацікавлений погляд, рівна спина.
А мені було тепло - кава, години в розмовах,
Мов навколо нікого, мов в тисячі метрів навкруг "я і вона".
Любов, що тут скажеш?
Хоча "це" було вимовлено набагато пізніш.
Якщо знайдеш - ніколи не сплутаєш, не промажеш.
Якщо стрінеш - не зволікай і тримай їх міцніш!
4 березня 2015 р.