Стареньке, маленькие та тихе село.
Мабуть, не жиле воно вже давно.
Тут пахне духм`яним дитинством моiм,
Трохи лякливо,та серце кричить.
Потрiбно iти, бо час закiнчиться,
А треба побачить багато чого.
Треба побачить те самее мicце,
Де серце, життя мое пiдросло.
Ступаю стежками, що вже заросли,
Маленькая травичка ноги лоскотить.
Я знову маленький, бо я там, де й ти.
Я знову в дитинствi, нiхто i не проти.
Маленька хатинка зосталась одна,
В селi лиш одна людина зосталась.
Я трохи хвилююсь, а з очок сльоза,
Я згадую те, як мене кохала.
А я поiхав шукати чогось,
Я й сам не згадаю, знайти що хотiлось.
А коли життя в куток завело,
Я просто злякався, назад не поiхав.
Продовжив життя, яке б не було.
А спогади просто вбивав, що б не плакать.
А це село,мабуть, не село
Людей вже нема. Живого так мало.
Я смiло iду. Брешу, бо не смiло.
Я дуже боюся печальных очей.
Я знаю: побачу та в сльози порину,
Згадаю багато неспаных ночей.
Я дверi вiдкрив- в хатинцi вже темно.
Нiщо не змiнилось, коли я поiхав.
Вона не змогла змiнити щось, певно.
Навiщо зробив це? Навiщо? Навiщо?!
Я чую маленьких нiжочок кроки,
Несмiло очi з долу зведу.
Вона все йде, посмiхаеться трохи.
Я крок на зустрiчь. Я пiдiйду.
I ось ми так близько. Знов очi до долу.
Я вже не чекаю для себе поради.
Вона обiймае. В дитинствi я знову,
Бо поряд стоiть моя, моя мати.