Любов Цай
«Байки світові» побачили світ українською
Значною подією в літературному житті можна вважати вихід у світ книжечки Василя Бикова «Байки світові» (м. Луганськ, видавництво «Янтар», 2013), до якої увійшли короткі оповідання відомого на весь світ білоруського мислителя, письменника, публіциста, написані наприкінці минулого століття. Переклав їх Дмитро Щербина, до збірки він узяв новели з книжки Василя Бикова «Подорожани» («Пахаджане»), що вийшла друком 1999 року в Мінську. Переднє слово до «Байок світових» написав Ігор Ольшевський, член Національної спілки письменників України, відомий дослідник творчості Агатангела Кримського.
Вихід книжечки збігся в часі з визначними датами життя Василя Бикова: 19 червня — день його народження, а 22 червня — день смерті. Отже, є нагода згадати про це, торкнутися творчості письменника, звернутися до його філософського, глибоко психологічного погляду на життя, на такі вічні чесноти, як правда, сумління, патріотизм, людяність.
Василь Биков подарував світовій літературі неперевершені твори про воєнне лихоліття, яке зачепило його, тоді молодого ще хлопця, що стояв на порозі життя, мав певні плани на майбутнє і велике, жагуче бажання вчитися. До речі, за день перед початком війни Василь Биков поїхав був до дядька в Україну, в Шостку, плекаючи намір учитися далі, але війна перекреслила всі плани. Молодому хлопцеві, відірваному від родини, довелося поринути в сувору воєнну дійсність, пройти військові університети: він навчався в Саратовському піхотному училищі, а з 1943 року воював на фронтах цієї страшної й запеклої війни.
«Журавлиний крик», «Альпійська балада», «Третя ракета», «Зрада», «Мертвим не болить» — далеко не весь перелік творів з доробку Василя Бикова. Це повісті про кохання, про зміст життя, про випробування, що допомагають виявити, чого варта людина в екстремальних умовах, які вона обирає шляхи, які страждання і муки супроводжують її — муки вибору і загалом становлення особистості.
Війна майже весь час була з Василем Биковим — з такої війни, з таких випробувань немає вороття. Цей біль тривожить і болить завжди, а відлуння тих страшних і зловісних подій у прозі письменника начебто остерігає, підказує, напучує. Тому, мабуть, так щедро Василь Биков усе своє життя ділився з величезним товариством своїх читачів палкою любов’ю до батьківщини, до рідної мови і до всього найкоштовнішого в світі, чого не можна виміряти ані грошима, ані владою.
Найвідомішим є, мабуть, роман «Сотников», що став ближчий до широкого загалу завдяки талановитій режисерці Ларисі Шепітько, яка зняла за цим романом фільм «Сходження».
Ця чудово поставлена картина аж ніяк не применшує охоти прочитати роман. Враження від читання неймовірні. Героїка тих літ, відбита в літературних творах чи в кіномистецтві, насамперед відкриває надзвичайні сторінки солдатської мужності на передовій, де є лінія фронту, і по один бік від тої лінії — наші, а по другий — вороги. Там начебто все ясно, зрозуміло. Головне — динаміка розвитку подій. Натомість у прозі Бикова читач з непідробною цікавістю стежить за порухами душі кожного з героїв, бо душа — то головний об’єкт дослідження письменника.
Наведу два невеличкі уривки з повісті «Сотников» (пер. Миколи Цівини):
«Так загалом легко обійшлася йому та неслухняність — покарання поясом минуло, але його малодушний кивок болісною подряпинкою залишився в душі. З того часу він ніколи і ні в чому не збрехав ні батькові, ні будь-кому іншому, за все відповідав, дивлячись людям у вічі, — надто добре він пам’ятав стражденну ціну непослуху та малодушної своєї без’язикості. Батько, мабуть, не знав, але й мати, певне, не сказала йому, з чиєї ініціативи відбулося те зізнання. Із щасливою впевненістю в добропорядності сина так і закінчив свій шлях на землі цей кавалерійський командир, інвалід війни і годинниковий майстер, утішений перед смертю надією, що синові дістанеться краща доля.
І ось дісталася…»
«Хвилину він тихо стояв, вузько поставивши ступні на круглому неширокому зрізі й подумав: «Аби не впасти». Потилиця його вже відчувала петлю, котра дотикаючись, тихо шорхала об волосся. Внизу напружилася широка в кожушку Рибакова спина, зашкарублі його руки щільно обхопили соснову кору чурбака. «Викрутився, сволоцюга!» — недобре, ніби із заздрістю, подумав Сотников і зразу ж засумнівався: чи треба так? Тепер, в останню мить свого життя, він несподівано взяв під сумнів своє постійне право — нарівні з собою вимагати від інших. Справді, як було в такий момент чекати чогось благородного від цієї засмиканої життям жінки? Знову ж — і Рибак. Певно, він був непоганий партизан, досвідчений молодший командир в армії, та ось виявилося, що, як людина і громадянин, недобрав чогось».
Хіба можуть ці рядки лишити когось байдужим?
За рік до смерті Василя Бикова, 2002 року, вийшла друком його остання книжка спогадів «Довга дорога додому». В ній він із болем пише про руйнацію в економіці, суспільному житті, а найбільше про занепад національної культури і мови. Згадаймо, як писав про ці найболючіші і тонкі суспільні питання Янка Купала у своїй статті «Чи маємо ми право зрікатися рідної мови?» (1910 р.):
«Хтось скаже: хай би була одна мова на світі, бо й справді, нащо їх стільки. Воно, може, було б і добре, а може, й не зовсім. От коли б одного ґатунку були всі дерева, чи тварини, чи хліби, то, либонь, неважко здогадатися, що на світі було б не так гарно, як оце тепер. Та коли дерева й тварини — то тільки зовнішня оздоба життя землі, то мова людська — то ніби осердя цього життя, його душа, його внутрішня оздоба».
Книжку Василя Бикова «Подорожани» («Пахаджане»), з якої до анонсованої україномовної збірочки «Байки світові» увійшли чотирнадцять новел, написано в жанрі притчі, приповістки, або, інакше кажучи, казки для дорослих. В одних казках персонажами є звірі. Другі мають яскраву політичну спрямованість. Але в усіх казкових героях — чи то в тваринах, чи то в жителях вигаданих країн — прозирають авторові земляки й сучасники. Биков досліджує такі складні суспільні явища, як страх, правда, сумління, жадоба влади, боротьба, страждання, а найбільше порухи душі, спричинені потребою зробити якийсь життєвий вибір.
...Палає вогнем нев’януча червона квіточка, що її поклав хтось на могилу героя притчі «Маленька червона квіточка», якому Биков навіть імені не дав, називаючи просто «він»... А виходить, що життя, покладене на вівтар любові до батьківщини хтось та й пам’ятає. І доки ця пам’ять житиме, доти є надія відборонити найцінніше в цьому світі.
Можна згадати й подорожан з притчі «Подорожани», що ходили з кінця в кінець під проводом ватажків, які змінювали один одного, але так і не привели плем’я до жаданої мети... «Піти іншим шляхом воно [плем’я] не може, бо не знає куди. А цей глибоко в’ївся в генну пам’ять поколінь. Досвід невдач і мук нічого не важить, бо кожне покоління все починає наново», — такими словами Биков закінчує цю притчу.
Із щемом у серці читаємо оповідання «На повню» про спалену в безжальному вогнищі дівчину Ульрику, що її визнали відьмою, бо вона зважилася на неймовірний вчинок — заперечила свою провину під час кари і не подякувала суддям за високу справедливість. Присуд горіти у вогні, виголошений цій гордій дівчині, звільнив її від дякування, а судді тішилися зі своєї справедливості...
У байці «Жах» знову натрапляємо на гірку засторогу людям, які можуть згубити свою історію, коріння, мову:
«А що забрав [Жах] історію, то дарма! З історії штанів не пошиєш. Мову? Можна й без мови прожити. Звірі он у лісі зовсім не говорять, а живуть краще за людей. А що народу нема (не було й повік не буде), то, може, воно й на добре: менше люду — більше ладу».
А тепер кілька слів про людину, чия майстерність дала нам змогу чаруватися багатогранною поетичною мовою притч Василя Бикова. Оповідання для збірочки з білоруської переклав Дмитро Щербина, людина з неперевершеним мовним чуттям, безмежно закохана в українське слово. Нечасто, на жаль, можна побачити таке бережне, шанобливе ставлення до рідної мови. Пересвідчитися в майстерності перекладача неважко — буквально з перших рядків читач відчуває цей магнетизм українського слова, уважне ставлення до авторського тексту, педантизм, художню майстерність. Особисто я, читаючи українські тексти Дмитра Щербини, — а мені доводилося читати його чудові переклади з білоруської творів Ригора Крушини, Володимира Некляєва, а також переклади з російської та болгарської — відчуваю, ніби припала до цілющого джерела, від якого несила відірватися, з якого хочеться пити й пити. Перекладачеві вдалося зберегти поетичну мову Бикова і дуже чутливо, тонко передати переживання, думки, сум’яття героїв притч. У текстах Дмитра Щербини можемо постерегти кілька чудових неологізмів, як от:
— цікавина, калачикуваті [мушлі]: «До того ж вона знала: зовсім поруч, на подвір’ї, була сила-силенна всяких цікавин, надто в лопушинні, де бігали прудконогі комашки, сиділи, ворушачи вусами, чорні жуки, а на билинках крутили ріжками дивовижні равлики в твердих калачикуватих мушлях» («Кішка і мишка»);
— вахлярувате [пальмове листя]: «Внизу, під лоджією, тихенько тріпотіло від нічного бризу вахлярувате пальмове листя, уздовж звивистого берега тягся бісерний разок матових придорожніх ліхтарів і зникав за скелею, яка вганялася в ліниве море, що чорним оксамитом брижилося по всьому нічному видноколу, зливаючись удалині з високим зоряним небом» («Музи;ка»);
— напролітку: «Рано-пораненьку напролітку плем’я вийшло на берег річки» («Подорожани»);
— яснаве [небо]: «Ледве в яснавому небі над задимленою наріжною вежею з’являлося блискуче кружало місяця, покликач оповіщав, кого будуть карати» («На повню»);
— затрав’янілий [пагорб]: «Якось уранці він помітив, що затрав’янілий пагорб удалині немовби взявся цвіллю — то впав на землю перший іній; у повітрі віяло морозним холодом» («Качина зграя»).
Неоціненною перевагою текстів Дмитра Щербини є те, що він нагадує читачеві призабуті, але чудові-пречудові українські слова, які варто було б вернути до вжитку. Ось кілька прикладів цього:
«Невже така звіринка годна з’їсти потульну мишку?» («Кішка і мишка»);
«Ватажок часом до півночі вивіряв напрям руху по мигтючих зірках, і щоразу виходило, що вони йдуть правильно» («Подорожани);
«Сквар здавався тепер миліший, як холоднеча» («Подорожани»);
«Пацюк притьмом стеребився по них аж на вершечок» («Хвостань»);
«А тут отак по-дурному вскочив, наче послідущий перволіток» («Хвостань»);
«Поліцаям на тридцять сантиметрів подовжили бойові бамбукові киї й на п’ять сантиметрів підвищили тулії кашкетів, щоб навіть найнижчі на зріст коротуни видавалися велетнями» («Три слова німих»);
«Того року заповідався непоганий урожай пшінки, і люди були певні, що з голоду не помруть» («Носороги йдуть»);
«Між можновладців і підданців тоді запанували мир і згода, ніхто не наважувався йти проти Галабурдахама» («Страх»);
«Забувши своє походження, Ульрика прилюбила лицаря дуже значного роду — молодого Любка» («На повню»).
Слід зазначити, що вперше українською мовою притчі Василя Бикова побачили світ у перекладах Олександра Ірванця (збірку «Ходільці» видано в київському видавництві «Факт» 2005 року.) Порівняймо ці тексти на кількох прикладах з оповідання «Качина зграя»: «заколисаний жмурами» (в Ірванця «заколиханий дрібними хвильками»), «почало благословлятися на світ» (в Ірванця «почало розвиднюватись»), «порскі дочки» (в Ірванця «прудкі дочки»), «вприпуст наїлися» (в Ірванця «вволю наїлися»), «перехильцем» (в Ірванця «перевальцем»).
Можна було б навести ще безліч цікавих знахідок і процитувати прекрасні тексті, але не будемо цього робити, бо читачеві годиться самому прочитати оповідання, подані так милозвучно й соковито, побачити в них коштовні мовні перлини й пересвідчитися в перекладацькій майстерності Дмитра Щербини.
Наостанці зауважу, що книжечка «Байки світові» вийшла друком у Луганському видавництві «Янтар». Вона має мініатюрний формат (65х95мм) і відразу ж зацікавила не тільки шанувальників творчості Василя Бикова й гарного українського слова, але й любителів мініатюрної книжечки. Отже, маємо надію, що гарна білоруська література, подана чарівною українською мовою, гоже й доладно оправлена, приверне до себе увагу читачів не лише в Україні та Білорусі, а й далеко за їхніми межами.