Калина тихо плаче попід тинням,
Ховає очі у тонких гілках,
Накрившись шаллю – срібним павутинням,
Розсипав з горя ягоди у сльозах.
І вітер, злий, немов собача свора,
Зубами рве старенький сивий тин,
Й калина жметься до сирого долу,
У сірий попіл мовчазнИх руїн.
Той тин стоїть, хатину вже спалили
Озброєні безжалісні полки,
Що вчора оцим шляхом пролетіли
І зникли у безмежній далені.
І щезли, і людей з собою гнали, -
Спустошених, принижених людей,
А в слід дивились чорні в сажі брами
Й пусті проходи вибитих дверей.
І гам, що був, вступає місце тіням,-
Тi виють у закинутих млинах…
Калина тихо плаче попід тинням,
Ховає очі у тонких гілках.