Жила сім'я. Трудилися небоги.
Багато діточок у них було.
Надію покладали лиш на Бога.
Любило їх малесеньке село.
І не було такого, щоб у горі
Сім'я на поміч людям не прийшла.
Роки спливли, і вкрила їхні скроні
Життя важкого свідок - сивина.
А дітки хто куди порозлітались.
З старенькою удвох лиш залишились.
Та на свята, як завжди, всі збирались
І тата й маму цілували, та раділи.
...Це в свято було. Знову, як завжди,
До найрідніших кожен прилетів.
Але де ж тато? Мама просить:"Підождіть,
Покличе він, бо попрощатися хотів."
Їх неньо помирав. Тяжка хвороба
Підтяла рідного, як гострая коса.
Усе життя він вірним Богу був до гробу,
Та смерть приходить і не розбира.
Матуся біля нього. Тиша в хаті.
Та ось зі скрипом двері прочинились.
"Синочки, любі, йдіть, вас кличе тато", -
Сказала ненька - і сльозами вмилась.
Сини по одному заходили в кімнату,
Та сльози не давали говорить.
А перед ними - їх коханий тато
І спогадів дитинства мить.
Із кожним сином, коли той заходив,
Спокійно, щиро батько говорив,
А ще слова і заповіту, і надії
Тихесенько на вухо шепотів.
Та ось найменший син до тата кинувсь
І, голову схиливши, на коліна впав.
Та неньо знав: далекий син від Бога.
Йому"прощай"з сльозами він сказав.
"Татусю, рідний! Чому іншим дітям
"Прощай"спокійно, тихо говорив?
Чому ж ти слів надії й заповіту
Лише для мене, батьку, пожалів?!"
Старий зітхнув. І сина дорогого
Останній раз спитався у житті:
"Синочку, рідний, що зробив для того,
Щоб я з тобою в вічності зустрівсь?"
І син розплакавсь, мов мала дитина.
Омили серце сльози каяття.
"Прости, мій Боже, всі мої провини!
І душу грішну відроди Ти до життя!"