Невже то Бог так захотів,
Щоб ми – звичайні українці,
У колі друзів та братів
Лишались з горем наодинці?
Чи то диявол змієм вліз
У плоть могутньої держави
І, відтворившись морем сліз,
Сталевий дух зробив іржавим?
А може люті вороги
У нас посіяли нерідність –
Їм наша слабкість до снаги,
Їм не потрібна наша гідність!..
Причин багато є значних,
Але, усе-таки, первинні
Попроростали з нас самих –
Тож, ми самі у цьому винні.
Сусідський біль, для нас пустий –
Він наше серце геть не крає,
А корінь суті тут простий:
Де наша хата? Завжди скраю…
І поки ми не знищим все,
Що в нас байдужістю вирує,
Ніхто не прийде, не спасе
І щастя нам не подарує.
Повинні ми зректись образ
І розпочати зміни з себе!
І буде все у нас гаразд,
І буде лад, і мирне небо.