А очі пам’ятають лиш тебе…
І ті незгаслі думи до світанку.
Кого ж винити? Долю чи себе?
За те, що серце й досі гра в мовчанку.
За те, що на душі давно сніги.
І ти між них блукаєш сиротливо.
Хіба ми щастя брали у борги?
Хіба ось так забути все можливо?..
А, може, зробить час і нас мудріш?
Роки таки ніколи не вмирають!
Та очі все тебе, як і раніш,
Чомусь не забувають - пам’ятають.
А час не зупинився! Час іде!..
Вже стрілка нашу молодість приспала.
Лиш знай: тебе ніхто, ніщо й ніде
Не буде так чекать, як я чекала.