З прадавніх схованок збираються слова,
Їх називаю незрівнянним скарбом,
Бо їм підвладна істина сама,
Що зміст міняє, обриси і барви.
Моє сумління в давнині блука
І серед пращурів, забутих, безголосих,
Відшукує, вдивляється зблизька,
Відрізки долі поєднати просить.
Але ні очі, сповнені журби,
Ані душа, закута й розп’ята,
Не в змозі осягнути, як раби,
Зірвавши пута, запаливши хату,
Нові кайдани приміряють там,
Де їм би волі возносити славу.
І ллється кров, немов вода свята
Й живить землю, недостатньо жваву.
Коли ж вона нап’ється той води,
Коли ж струмки всихати перестануть
З пророчих слів? Коли ж той поводир
Знов заповітом втішить наостанок?
Чи дочекаємо з тобою тих часів,
Напевно, годі зволікати? Може,
Вчинити щось, що в межах наших сил,
Що без пророків нас врятує, Боже!