Не мій давно, давно уже нема,
Не з ним минула не одна зима,
Та досі сниться
Той двір, то п’ятий поверх, той під’їзд,
Той щем, який гадюкою проліз,
Ті рідні лиця,
Бабуся там іще не на візку,
Там мама має талію вузьку
І срібні персні,
Відділення міліції в дворі,
Тополі дві, чотири ліхтарі,
Мєнти - як шершні.
Класично: крейда, класики, пісок,
Там горлиці гіркавий голосок
Над теплу втому,
Там продають у бочці чорний квас,
З балкона Бог, як тато, кличе нас:
Хутчіш додому!
Білизна сохне, буцім прапори,
Там літачок злітає догори,
(папір в клітинки),
Там козаки, розбійники, і ті,
Дівчатка, як веснянки золоті,
Як намистинки.
Та де вони, і де тепер та я?
Облізла шкіра - утекла змія,
Не там, не з тими…
Тополь нема вже років двадцять п’ять,
І бабці вже на лавці не сидять,
І сірі зими
Змели мітлою все в один куток:
Мене, тополі, золотий пісок
Років пропащих,
І цей будинок, що забув мій сміх,
Мої книжки дитячі не зберіг
І синій плащик.
Поштова скринька номер дев"ять, як
У снах до того берега маяк,
Де я, заброда,
Стою – і ані кроку, і пливуть
Повз час, повз мене всі, хто тут живуть
В труні по сходах,
Цей дім, цей дим їм горло перегриз,
Один за одним, із гори униз,
Мов каченята…
Стою – і ані кроку… ні руки
Не простягнути через всі роки
Не обійняти…
Не повернутись – сталінка пливе,
Як корабель гойдається сливе,
Ти їй нерівня…
… Аж потім ти дізналась – тут була
Геть під тобою, дівчинко мала,
Стара катівня.
Напровесні, у натовпі, між пальт
Ти бачила – здирають цей асфальт –
І білі кості
Десятків, сотень, знищених отут …
Твоє дитинство…. Твій четвертий кут…
Заходьте в гості…