Земля моя рідна, українська земля – стражденниця, чи то ми надто мало тебе любимо, чи забули про істину святу, що ти нас носиш на своїх плечах... Мені все те наше політиканство не зрозуміле, караємо тебе тяжкими ранами з гармат, вкладаємо в тебе гроби твого народу. А чи маємо ми на те право? Ти нас народжуєш, годуєш, даєш нам всю свою щедроту та красу, а ми ніби бідні обділені дурні не помічаємо того, і жаліємось на тяжбу життя в Україні, а чому? Невже нам всім не вистачає місця на твоїй землі? Здається мені ти завше приймала в своїх святих землях різні народи та нації, і що ж тепер?
Коріння доброго дерева привезеного з чужого краю дало крону, цвіт та врожай, чи буде добре його зрубати лише за те що корінь його заморський, адже вже так давно воно росте на господі та плодоносить... Чи для його буде добрим ту господу назвати іншою назвою, а що дереву від того?
Україно ж ти моя бідна, розтерзана дурнями, шкода мені тих дурнів, ми так давно перемішались межи собою, що годі й шукати чистоти генетичного коріння.
А може ми всі думаємо, що напоївши нашу добру терпиму землю кров’ю її дітей досягнемо більших красот для неї? Ні їй точно таке непотрібно... Зупинімося всі, зупинімося благаю поки ще не зовсім пізно...
Зупиніть війну в Україні! А то наші діти та діти наших дітей нас не зрозуміють, загубимо рідний край та рідний народ... А народ – не обов’язково має бути однієї раси, віри, кольору очей чи розміру взуття... Народ має одну велику душу на всіх. Такої істини мене колись навчила ще моя перша вчителька Валентина Павлівна, на уроках вона часто наголошувала, що наш радянський союз єдиний та непорушний, і що наш народ має одну душу на всіх, і коли захворіє Кишинів, то в Рівному теж буде боліти...
Тепер життя нас поділило на держави, але невже ми всі забули про душу народу та біль рідної замлі...