Жебрачка осінь шепотіла листям -
сухим, опалим, що немов сміття
покрило жовті трави шовковисті...
Склювали горобинове намисто
синиці.
Зверху неба мокрий стяг
непраною онучею провиснув.
Над коминами вітрюган навмисне
куйовдив диму чорного клуби.
Насоталась земля моя журби
й солоних сліз, від болю гіркуватих.
І старцями ходили по-під хати
примари тих, що не прийшли з війни...
Комусь - діди, але мені - сини.
Не бачать світу виплакані очі,
та пальці пам'ятають...
Моцарт? Бах?
Ні, Лисенко. Елегія.
Жіночі
надії сперхли.
Тільки сльози на губах...