Царі (Тарас Шевченко, http://oursong.narod.ru/kobzar/kobzar.html#polakam)
Старенька сестро Аполлона,
Якби ви часом хоч на час
Придибали-таки до нас
Та, як бувало во дні они,
Возвисили б свій божий глас
До оди пишно-чепурної,
Та й заходилися б обоє
Царів абощо воспівать.
Бо як по правді вам сказать,
То дуже вже й мені самому
Обридли тії мужики,
Та паничі, та покритки.
Хотілося б зогнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазаниках божих...
Так що ж, не втну, а як поможеш
Та як покажеш, як тих птах
Скубуть і патрають, то, може,
І ми б подержали в руках
Святопомазану чуприну.
Покиньте ж свій святий Парнас,
Придибайте хоч на годину
Та хоч старенький божий глас
Возвисьте, дядино. Та ладом,
Та добрим складом хоть на час,
Хоть на годиночку у нас
Ту вінценосную громаду
Покажем спереду і ззаду
Незрячим людям. В добрий час
Заходимось, моя порадо.
I
Не видно нікого в Ієрусалимі,
Врата на запорі, неначе чума
В Давидовім граді, господом хранимім,
Засіла на стогнах. Ні, чуми нема;
А гірша лихая та люта година
Покрила Ізраїль: царева война!
Цареві князі, і всі сили,
І отроки, і весь народ,
Замкнувши в городі ківот,
У поле вийшли, худосилі,
У полі бились, сиротили
Маленьких діточок своїх.
А в городі младії вдови
В своїх світлицях, чорноброві,
Запершись, плачуть, на малих
Дітей взираючи. Пророка,
Свого неситого царя,
Кленуть Давида сподаря.
А він собі, узявшись в боки,
По кровлі кедрових палат
В червленій ризі походжає,
Та мов котюга позирає
На сало, на зелений сад
Сусіди Гурія. А в саді,
В своїм веселім вертограді,
Вірсавія купалася,
Мов у раї Єва,
Подружіе Гурієво,
Рабиня царева.
Купалася собі з богом,
Лоно біле мила,
І царя свого святого
У дурні пошила.
Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий,
Дрімає, сумує Ієрусалим.
В кедрових палатах, мов несамовитий,
Давид походжає і, о цар неситий,
Сам собі говорить: «Я... Ми повелим!
Я цар над божіїм народом!
І сам я бог в моїй землі!
Я все!..» А трохи згодом
Раби вечерю принесли
І кінву доброго сикеру...
І цар сказав, щоб на вечерю
Раби — рабиню привели,
Таки Вірсавію. Нівроку,
До божого царя-пророка
Сама Вірсавія прийшла,
І повечеряла, й сикеру
З пророком випила, й пішла
Спочити трохи по вечері
З своїм царем. І Гурій спав.
Йому, сердешному, й не снилось,
Що дома нищечком робилось,
Що з дому цар його украв
Не золото, не серебро,
А луччеє його добро,
Його Вірсавію,— украв.
А щоб не знав він тії шкоди,
То цар убив його, та й годі.
А потім цар перед народом
Заплакав трохи, одурив
Псалмом старого Анафана...
І, знов веселий, знову п'яний,
Коло рабині заходивсь.
II
Давид, святий пророк і цар,
Не дуже був благочестивий.
Була дочка в його Фамар
І син Амон. І се не диво.
Бувають діти і в святих,
Та не такі, як у простих,
А ось які. Амон щасливий,
Вродливий первенець його!
Лежить, нездужає чогось.
Давид стенає та ридає,
Багряну ризу роздирає
І сипле попіл на главу.
«Без тебе я не поживу
І дня єдиного, мій сину,
Моя найкращая дитино!
Без тебе сонця не узрю,
Без тебе я умру! умру!»
І йде, ридаючи, до сина.
Аж тюпає, немов біжить.
А той, бугай собі здоровий,
У храмині своїй кедровій
Лежить, аж стогне, та лежить,
Кепкує з дурня. Аж голосить,
Аж плаче, бідний, батька просить,
Щоб та Фамар сестра прийшла:
«Драгий мій отче і мій царю!
Вели сестрі моїй Фамарі,
Щоб коржика мені спекла
Та щоб сама і принесла,
То я, вкусив його, возстану
З одра недуги». Вранці-рано
Фамар спекла і принесла
Опріснок братові. За руку
Амон бере її, веде
У темну храмину, кладе
Сестру на ліжко. Ламле руки,
Сестра ридає. І, рвучись,
Кричить до брата: «Схаменись,
Амоне, брате мій лукавий!
Єдиний брате мій! Я! Я!
Сестра єдиная твоя!
Де дінусь я, де діну славу,
І гріх, і стид? Тебе самого
І бог, і люде прокленуть!..»
Не помогло-таки нічого.
Отак царевичі живуть,
Пустуючи на світі.
Дивітесь, людські діти.
III
І поживе Давид на світі
Не малі літа.
Одрях старий, і покривали
Многими ризами його,
А все-таки не нагрівали
Котюгу блудного свого.
От отроки й домірковались
(Натуру вовчу добре знали),
То, щоб нагріть його, взяли,
Царевен паче красотою,
Дівчат старому навели.
Да гріють кров'ю молодою
Свого царя. І розійшлись,
Замкнувши двері за собою.
Облизавсь старий котюга,
І розпустив слини,
І пазурі простягає
До Самантянини,
Бо була собі на лихо
Найкраща меж ними,
Меж дівчатами; мов крин той
Сельний при долині —
Меж цвітами. Отож вона
І гріла собою
Царя свого, а дівчата
Грались меж собою
Голісінькі. Як там вона
Гріла, я не знаю,
Знаю тілько, що цар грівся,
І... і не познаю .
IV
По двору тихо походжає
Старий веселий Рогволод.
Дружина, отроки, народ
Кругом його во златі сяють.
У князя свято: виглядає
Із Литви князя-жениха
За рушниками до Рогніди.
Перед богами Лель і Ладо
Огонь Рогніда розвела;
Драгим єлеєм полила
І сипала в огнище ладан.
Мов ті валькірії, круг неї
Танцюють, граються дівчата
І приспівують:
«Гой, гоя, гоя!
Новії покої
Нумо лиш квітчати,
Гостей сподіватись».
За Полоцьком, неначе хмара,
Чорніє курява. Біжать
І отроки, й старі бояра
Із Литви князя зустрічать.
Сама Рогніда з Рогволодом
Пішла з дівчатами, з народом.
Не із Литви йде князь сподіваний,
Ще не знаємий, давно жаданий;
А із Києва туром-буйволом
Іде веприщем за Рогнідою
Володимир князь со киянами.
Прийшли, і город обступили
Кругом, і город запалили.
Владимир князь перед народом
Убив старого Рогволода,
Потя народ, княжну поя,
Отиде в волості своя,
Отиде з шумом. І растлі ю,
Тую Рогніду молодую.
І прожене ю, і княжна
Блукає по світу одна,
Нічого з ворогом не вдіє.
Так отакії-то святії
Оті царі.
V
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських.
Морока з ними, щоб ви знали,
Мов дурень, ходиш кругом їх,
Не знаєш, на яку й ступити.
Так що ж мені тепер робити
З цими поганцями? Скажи,
Найкраща сестро Аполлона,
Навчи, голубко, поможи
Полазить трохи коло трона;
Намистечко, як зароблю,
Тобі к великодню куплю.
Пострижемося ж у лакеї
Та ревносно в новій лівреї
Заходимось царів любить.
Шкода і оливо тупить.
Бо де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Нащо ж себе таки дурить?
Ходімо в селища, там люде,
А там, де люде, добре буде,
Там будем жить, людей любить,
Святого господа хвалить.
[Друга половина 1848,
Косарал]
Цари (вольный перевод П.Голубкова)
Сестрица бога Аполлона,
Коль вы случайно б хоть на час,
Но всё же набрели на нас
И, как бывало во дни Оны,
Возвысили б свой божий глас
Для оды пышно-расписной, и
Мы стали с вами бы обое
Царей уж, что ли, воспевать.
А то, по правде вам сказать,
Мне самому от дома к дому
Насточертели мужики,
И господа, и вахлаки.
Хотелось бы уж сбить оскому
На коронованных главах,
На тех помазанниках божьих...
Так я не понял, как, поможешь?
Коли покажешь, как тех птах
Скубут и потрошат, то, может,
Мы подержали бы в руках
Святопомазанника влас.
Оставьте ж свой святой Парнас,
Приковыляйте хоть на час
И, хоть и дряхлый, божий глас
Возвысьте, тетя. И мы ладом,
Составом славным хоть на час,
Хоть на один часок у нас
Ту венценосную громаду
Покажем спереди и сзади
Незрячим людям. В добрый час
Ну что ж, начнем, моя отрада.
I
Не видно и пешего в Иерусалиме,
Врата на запоре, как будто чума
В Давидовом граде, Всевышним хранимом,
Сидит за углом. Нет, чума не видна;
А хуже лихая и злая година
Покрыла Израиль: царёва война!
Князья царя, и все их силы,
И отроки, и весь народ,
Замкнули в городе киот
И вышли в поле, не косили,
А бились в поле, сиротили
Детишек маленьких своих.
А в городе младые вдовы
В своих светлицах, чернобровы,
Закрывшись, плачут, на малЫх
Детей взирая. И Пророка,
И ненасытных царя,
Клянут Давида Сподаря.
А он себе - знай, взявшись в боки,
По кровле кедровых палат
В червленой ризе важно ходит,
И, словно кот на сало, смотрит
На Гурия зеленый сад
Соседи с Гурием. А в саде,
В своём веселом вертограде,
Вирсавия купалась зря,
В раю, как будто Ева,
Подружка Гуриева,
Рабыня же - царя.
Купалась себе с богом,
Лоно бело мыла,
И царя, святого
В дураки пошила.
Стемнело в округе, и, тьмою повитый,
Грустит в полудреме Иерусалим.
В кедровых палатах, безумно сердитый,
Давид нервно ходит и, о, царь несытый,
Себе сам бубнит: «Я... Нет, Мы повелим!
Я царь Божьим всем народом!
И сам я Бог моей земли!
Я всё!..» Тут мимоходом
Рабы и ужин принесли
И чашу сладкого ликера...
И царь сказал, чтоб в ту же пору
Рабы - рабыню привели,
Таки Вирсавию. Ничего,
К всевышнему царю-пророку
Сама Вирсавия пришла,
Поужинала, и ликеру
С пророком выпив, всё ж пошла
Чуть отдохнуть без разговора
С царем своим. А Гурий спал.
Ему, бедняге, и не снилось,
Что в доме втихаря творилось,
Что царь из дома уж украл
Не золото, не серебро,
А лучшее его добро,
Его Вирсавию, - украл.
Чтоб не узнал вреда такого,
Убит был погодя немного.
А царь перед народом строго
Поплакал малость, охмурил
Псалмом святого Анафана...
И вновь веселый, снова пьяный,
Вокруг рабыни закружил.
II
Давид, святой пророк и царь,
Не слишком был благочестивый.
Была и дочь его Тамар
И сын Амон. И то не диво.
Бывают дети у святых,
Только не так, как у простых,
Такие вот. Амон счастливый,
Красивый первенец его!
Лежит, болеет - отчего?
Давид и стонет, и рыдает,
Ризу до крови раздирает
И сыплет пепел на главу.
«Я без тебя не проживу,
Сын мой, ни дня! Я не шутя,
Моё прекрасное дитя!
И света солнца не узрю,
Я без тебя умру! умру!»
Идет Давид, рыдая, к сыну.
Аж топает, словно бежит.
А тот, бычок себе здоровый,
В храмине той своей кедровой
Лежит, аж стонет, и лежит,
Валяет Ваньку. Аж голОсит
Отца, бедняга, плача, просит,
Чтоб и Тамар сестра пришла:
«Отец мой дорогой, мой царь!
Вели сестре моей Тамаре,
Чтобы лепешки испекла
И чтоб сама их принесла,
Вдруг я, вкусив того, восстану
С одра болезни». Утром рано
Тамар спекла и принесла
Лепешки брату. Но за руку
Амон берет ее, ведет
В темную спальню, и кладет
Вмиг на кровать. Ломает руки,
Сестра рыдает. Рвется ввысь,
Кричит ему: «Остановись,
Амон, о, брат ты мой лукавый!
Единственный мой! Это Я!
Сестра единая твоя!
Где денусь я, где дену славу,
И грех, и стыд? Тебя такого
И бог, и люди проклянут! .. »
Не помогло ничто. Ей-Богу.
Вот так царевичи живут,
Резвясь, играючи на свете.
Дивитесь, человечьи дети.
III
И поживет Давид на свете
Не мало лет, десятилетий.
Охлял старик, и покрывали
Многими ризами его,
А все-таки не нагревали
Котяру блудного того.
Вот отроки и догадались
(Давно с натурой волчьей знались),
Так, чтобы нагрев его, взяли,
Царевен, славных красотою,
Девиц лишь к старцу привели.
Пусть греют кровью молодою
Царя. А сами разошлись,
Заперли двери за собою.
Облизнулся тот котяра,
Распустил аж слюни,
И тотчас же когти тянет
К Самантяне Дуне,
На беду, была в тот миг
Лучшею меж всех других,
Меж девиц - тот старина
Вроде сухостоя
Меж цветами. Вот она
И грела собою
Старого царя одна,
Девушки ж - гурьбою
Нагишом. Как там она
Грела, я не знаю,
Знаю: грелся Сатана,
И ... и не познаю.
IV
Неспешно по двору шагает
Веселый старый Рогволод.
Жена, все отроки, народ -
Всё золотом кругом сияет.
У князя праздник: ожидает
Князя Литвы – как жениха
За полотенцами к Рогнеде.
Перед богами Лель и Ладо
Огонь Рогнеда развела;
Елеем ценным полила,
В очаг насыпала и ладан.
Словно валькирьи, вкруг нее
Танцуют, бесятся девчата
И поют:
«Гой, гоя, гоя! Новые покои.
Дружно нужно украшаться,
Гостя-князя дожидаться».
За Полоцком, как тучка, шаром,
Чернеет пыль. Все - ну бежать
И отроки, и все бояре -
Князя Литовского встречать.
Сама Рогнеда с Рогволодом
Пошла с девчатами, с народом.
Не из Литвы князь долгожданный,
Хоть незнакомый, но желанный;
Из Киева, как за победой,
Шел туром, вепрем за Рогнедой
Владимир князь, с ним киевляне.
Пришли, и город обступили
Вокруг, и город подпалили.
Владимир князь перед народом
Убил беднягу Рогволода
Бия народ, княжну поя,
Отходит «в волости своя»,
Отходит с шумом. Раастлев всуе
Рогнеду эту молодую.
Потом прогонит, и княжна
По миру бродит пусть одна,
Коль отомстить врагу не в силе.
Такие вот они святые
Все те цари.
V
Чтоб палачи их порубали,
Царей, тех палачей людских.
Морока с ними, чтоб вы знали,
Как дурень, ходишь вокруг них,
Я ожерелье, как куплю,
Тебе на Пасху подарю.
Мы пострижемся как лакеи
И ревностно в такой ливрее
Царей повадимся любить.
Жаль и свинец о них тупить.
Поскольку где святой нет воли,
Не будет и добра ни доли.
Зачем же зря себя дурить?
Пойдем в селения, там люди,
А там, где люди, славно будет,
Там будем жить, людей любить,
Святого господа хвалить.