Через свою безмежну мудрість або відчайдушну безглуздість вона ніколи не вірила, коли хтось робив їй чи її здібностям компліменти, й розсипалася в усмішках і вдячності, коли чула від незнайомих людей вигадані жахливі історії про себе. Опиняючись серед розумних, ввічливих людей вона завжди розповідала вульгарні жарти, пила більше за всіх та цілувалася зі всіма офіціантами та офіціантками. Проте, ховала свою ніжність на кінчиках рожевих пальців, у безсонних ночах, у багаторічних гербаріях, які так обережно пересувала зі списаних блокнотів і тяжких книжок.
Намагалася зазирнути у загрозливі погляди незнайомців, які ніколи не сприймали її, доки вона не вступала з ними в суперечки й не перетворювалась на хижу тварину, яка показувала, що буде оборонятися до останнього подиху. Проте, багато хто тягнувся до неї, хотів роздивитися, що приховує цей чорний одяг, тонкі зап’ястки й тихі слова. Можливо, вони б і роздивилися, але вона ніколи не вміла правильно спілкуватися, правильно дружити, тим самим відштовхуючи, навіть найхоробріших. Взагалі-то вона досить саркастично ставилася до поняття правильності. Завжди питала: «А ти постійно робиш тільки те, що правильно?» й розбивала аргументи співрозмовника вщерть.
Вона багато думала про свою смерть, і про те, як весело буде, коли хтось зайде в її кімнату і почне розшук. Не важливо, що саме будуть шукати, бо все одне знайдуть. І заливалася сміхом та сльозами, коли уявляла, як знаходять її помальовані щоденники, прочитані книги із помітками на полях, малюнки й тексти, що розкривали її всю, повністю. Знаходять невикористані газові балончики, поламані навушники, презервативи, купу чорних ручок, цигарки, які вона майже ніколи не курила, а останнім часом й перестала носити з собою у кишені, ароматичні палички, які дратували своїм смердінням старих, що жили з нею, знаходять її улюблені помади, всіх відтінків червоного – від запальничо-оранжевого до багряно-чорного, візитні картки психологів та інтернет-магазинів жіночої білизни, театральні білети, наліпки, пластирі, дитячі грамоти за різноманітні досягнення, що, по-справді, вона й за досягнення і не вважала, порожні пластинки з-під таблеток, календарі з поміченими днями народження незнайомих людей, списки прочитаних книг. Відкривають шафу із одягом, а там все таке чорне, таке чорне, що якби не відділення із білизною, можна подумати, що відкрито ілюмінатор космічного корабля, проте й в білизні є окрема скарбничка із своїм чорним космосом. Спочатку їй весело думати про все це, а потім починає невтомно шкодувати, що прожила таке коротке, більше внутрішнє, поодиноке життя. Але через деякий час, хтось обов’язково нагадає, що вона все ж таки живе. Чи водій, який криє її матом, коли ледь не зіб’є, чи відчуття літної спеки, через яку неможливо спати вночі й виходити вранці, чи колишні знайомі, що хизуються новими машинами й кількістю місць, в яких побували минулої ночі. Неважливо хто, але це буде зроблено, і вона згадає, що їй ще потрібно рухатись, рухатись не дивлячись ні на що, йти вгору в цьому невгамовному нескінченному пеклі, потрібно битись руками по крижаній воді, щоб та не мала шансів і утримувала її, саме її, а не когось іншого. Тоді вона видихає, наповнюється прохолодною, солодкою втомою і йде дарувати свою молодість, ніжність та любов кожному, особливо тим хто на це не заслуговує.