ДІТИ «ОСВЕНЦИМА»
Освенцим, чорний табір смерті,
В дитяче серце сіє жах.
Обійми пекла розпростерті,
Та чорний попіл на вустах.
І знов підйом, знов треба встати,
На серці спогади сумні.
Хлопчині знов наснилась мати,
Як німці страчують її.
А день новий несе страждання,
Проймає тіло біль страшний.
І з губ зірвалось запитання:
«Чому я, Боже, ще живий?
Я кожен день терплю тортури,
Мене катують лікарі.
Пускають кров, дають мікстури,
Ножами ріжуть на столі.
Померли вчора Влад та Майя.
Щасливі, мабуть, вже в раю.
А я живий, а я страждаю!
То ж забери мене, молю.
Терпіти біль не маю сили!
Тут кожен день лунає плач...»
І знов в барак змарніле тіло
Приніс під вечір наглядач.
Страхіття дня тепер позаду,
Ніч принесла на крилах сон.
І знов прийшла до нього мати,
У неї коси, наче льон.
Благав малюк: «Матусю, мила!
Ти забери мене у рай!»
Вона лиш пальцем погрозила,
Злетівши геть за небокрай.
Скінчилась тиха пісня ночі,
І знов гризе журба німа.
Відкрив хлопчина карі очі,
А сил підвестися нема...
Торкалась смерть його рукою,
Він чув як стигла в жилах кров.
Зненацька, тихою ходою,
Солдат до хлопця підійшов.
«Вставай, ти вільний, чуєш, сину?
Фашист розбитий в пух і прах!»
«Ти хто?» - спитав його хлопчина.
Солдат всміхнувся: «Я — казах.
Зі мною Боз з Таджикистану,
Гліб — білорус, Вано — грузин,
Сергій та Ігор — росіяни,
Та з України Северин.
Вставай!» А в хлопця сил немає.
Малий підвівся та упав.
«Тримайся, друже, так буває.» —
Солдат його на руки взяв.
У цей святий, щасливий ранок
Сміялось сонце за вікном.
Ум’яв хлопчина на сніданок
Солодкий пряник з молоком.
СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА
(серпень 2015)
Освенцим був відомий як місце, де проводили досліди над людьми.
З 1942 в оцьому таборі гинули діти з усіх країн окупованої Європи. Особливою жорстокістю відзначився лікар-садист Йозеф Менгеле. Його жертвами стали десятки тисяч людей.