Осінь починається не тоді, коли вночі зимно, коли замерзає вода в дійниці, залишеній на ґанку, коли не палахкотять зірниці на західному небі, а воно багряне, підбите зеленим поясом. Осінь починається з вечорів о п'ятій, коли сонце сідає за гору і лише верхівки дерев ще бачать його сяйво. Тоскно тоді стає, одиноко.
І щоб порятуватися від спліну, ти запарюєш в порцеляновім горняті гербату, запалюєш паличку пачулі, починаєш прислухатися. Чуєш чарівні звуки скрипки Гварнері безсмертного Ніколо: то ніжні, то пристрасні. А потім акорди несамовитого Ференца розповідають про безмір'я, позачасовість та всемогутність Всесвіту тут і зараз. А далі горловий спів Туви, солодкі мантри кришнаїтів і кружляння суфійських мелодій.
Дим_трунок_звуки.
"Я іду в далекі гори, на високі полонини", я сиджу поряд з тобою тут і нині. Я цілую твої пальці, дихаю твоїм волоссям і дивуюсь, як я досі не помер від почуттів, від екстазу, що струмує від маківочки до п'ят. "Свят-свят-свят" - благаю - "Мила, поверни мене до тями".
Прокидаюсь. Брама. Ніч.
© Copyright: Валентин Лученко, 2015