Там де Дніпро здіймає хмари
З порогів рідної ріки,
Там залишали рідну землю
Понурі хлопці,козаки.
Там Січ порубана і попіл.
Там сум,прокльони,а не спів,
Даремно згублені фортеці,
Наказом москалів-царів.
І низько голову понурив
Старий отаман Денджелій.
Зібрав він триста запоріжців
Шукати дім в землі чужій.
Таж ось з під гори дід назустріч:
-Чого прийшли ви, дітоньки?
Зіщурив він ледь зрячі очі,
На них поглянув з-під руки.
- Січ нашу москалі спалили.
А хати наші зруйнували.
Казацьку волю задушили.
В кайдани Неньку закували.
Ми краще станемо камінням.
Бо з москалями нам не жити.
Ми краще вкриємось землею,
Чим під ярмом чужинським гнити.
Кремезна постать розігнулась.
І очі в діда ,мов вогонь.
Зітхнувши,хлопцям він промовив,
Простягши вбік гори долонь,
-Скидайте хлопці ваші шаблі.
Вони послухались його.
І скинули дамаські сталі,
Клинки один до одного.
І запалав вогонь небесний.
І кров скипіла гаряча.
І старець,розгорнувши попіл,
Явив на очі всім меча.
- А нумо хлопці,хто здолає,
І з душ ізниме супереч?
У кого не забракне сили
Підняти чудодійний меч?
Усі питали свою долю.
Та меч лежав, як і лежав.
Ніхто із козаків не в змозі,
Його і трохи не підняв.
Гукнули хлопців з-за Дунаю.
З Кубані звали козаків.
Але ніхто той меч угору
Підняти так і не зумів.
Та дід понурившись промовив:
- Не бачу того козака,
В якого буде справжня вдача,
В якого міцная рука.
А Дженжелій відповідає:
- Повідь,хто це здолає, дід?
Хто буде той козак-вояче,
Якого ще не бачив світ?
- Цей меч пером легеньким стане.
Він Неньку зможе повернуть.
Ім'я йому,знай отамане,
Його всі Єдністю назвуть.
І зник той дід.Минули роки.
І в душах знов квіте багаття.
За Україну,за козацьку волю
Встаєм з колін.Єднаймось браття.