Як тільки сонце сяде,
Вона вже тут як тут,
І сріблом своїм сяє,
Її Луною звуть.
Всміхається до мене,
І кличе танцювать,
І ми під старим кленом
Зливаємось у вальс.
Тендітна й ніжна пані,
Коси срібні аж до п’ят.
Шепоче про кохання,
Коли всі навколо сплять.
Торкаюсь до обличчя,
Вона сумна стає.
Моє життя не вічне,
А серце її — моє.
Якби ж я тільки міг
Із нею вічність жити,
І вік її любити,
Усе з нею ділити,
І чути її сміх.
Я падаю до ніг,
Скажи мені, Цар-Боже,
На що оце все схоже,
На кохання чи на гріх?