Дам’ян Дам’янов
Коли пишу, стаю я іншим враз...
Коли пишу, стаю інакшим враз.
Із цигарковим димом ввись злітаю
туди, де жде оманливий екстаз.
І лиш відлуння лине попри час.
Нічого з тлінним спільного не маю.
Земля того не подарує, ні,
та не пробачить втеч таких ніколи.
Громадить лють свою в години, дні.
Лиш забуття і морок вдалині.
І білий аркуш —
наче чисте поле.
І тільки вирізня крізь дим легкий
із тогосвіття видиво мій розум:
«У час немилосердний і тяжкий
ти лиш людина — годі, брате мій...»
... І знов я йду, приречений на прозу.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Дамян Дамянов
Когато пиша, ставам друг човек...
Когато пиша, ставам друг човек.
Възнасям се във небеса измамни
ведно с цигарения пушек лек.
От вечността долавям просто ек.
И със земята нищо общо нямам.
Но тя запомва тези бягства и
след туй за тях, уви, не ми прощава.
Със месеци, с години се таи
гласът й зъл. И листът си стои
пред мене празен.
Мрак. Покой. Забрава.
А през дима — презрителен и лек —
долавям образ, чувам глас отвъден:
«Брат, стига ти, в безбожния твой век
бе бог за малко, вече си човек...»
...И тръгвам пак, на проза зла осъден.
Перевод на русский Людмилы Станевой
http://www.stihi.ru/2015/10/26/1986