БАНДЕРІВКА
Частина 1
Ніч зірками землю огорнула,
Підкорилась їй Галичина.
Безліч днів кривавих проминуло,
Рік тому скінчилася війна.
Все змінилось при Радянській владі,
Ось тобі і долі пірует...
Замість образів, у кожній хаті
Сталіна висів фотопортрет.
Двері храмів наглухо закрились,
Але віра жевріла в людей.
Християни потайки молились,
Та хрестили крадькома дітей.
Серед ночі Галя ще не спала,
Нітилося серце плачучи.
Образ Божий з погреба дістала
Та молилась слізно уночі:
«Господи Всевишній, ти все бачиш!
Я твоя покірлива раба.
За коханим серце гірко плаче,
Він воює в армії УПА.
Встав Роман на захист України,
Бореться за кожен шмат землі.
Але, люди кажуть, що родину
Хлопці вбили в нашому селі...
У живих нікого не лишили:
Ні жінок, ні літніх, ні малих.
На очах дітей, батьків забили,
Був і мій коханий серед них.
Хто ж так Україну захищає!?» —
Запитала дівчина в сльозах. —
«Боже, я смиренно заклинаю,
Наверни його на вірний шлях!
Милому усе простити згідна,
Я б життя за нього віддала!»
У цю мить під’їхав непомітно
«Чорний воронок» на край села.
За вікном почулись тихі звуки,
Люди в формі в дім її зайшли.
Дівчину невинну попідруки
Взяли, та на допит повезли.
Темним лісом їхала машина,
До біди лишався лише крок.
Раптом крики, шум та стрілянина,
Зупинився клятий «Воронок».
Ось і мить свободи довгождана!
Вийшла Галя до рятівників,
Серед них побачила Романа,
Його вигляд дівчину смутив.
Хлопець пригорнув її рукою,
І сказав:
«Не плач, не треба сліз.
Знай, моя кохана, я з тобою!
Відтепер, нам дахом буде ліс.»
Бідолашна вибору не мала,
Смерть її чекала у селі,
І тому кривавий шлях обрала.
То ж хіба хотіла? Мабуть, ні...
Втішилося серденько дівоче,
Любий тут, вона його знайшла!
І піднявши на Романа очі,
Галя мовчки в ліс за ним пішла.
Частина 2
Непомітно мчалися хвилини,
Рік летів за роком навздогін.
На людей наводив жах нестримний
Бойовий «Бандерівський загін».
Мов тривожні дзвони, пересуди
Розлітались стрімко по селі.
У гаю, подейкували люди,
Труп шкільної вчительки знайшли.
А у хащах лісу, за горою,
Біля джерела неподалік,
Йшло життя своєю чередою,
Вирувало, мов гірський потік.
Партизани вдень відпочивали,
Щоб вночі за зброю взятись знов.
А жінки вечерю готували,
Відпирали від одежі кров.
Хвилювалась Галя, було пізно,
Мерехтіло полум’я свічі.
Чоловіка проводжала слізно,
Хлопці йшли «на діло» у ночі.
Наточив Роман холодну зброю,
На прощання жінку обійняв.
Страх гіркий душив її до болю,
Голос серця душу розтинав.
Галя ніч молилась за Романа,
Колисала сина на руках.
Вранці повернулись партизани,
Принесли поживу у мішках.
Батько взяв на руки свого сина,
До щоки колючої підніс:
«Я приніс мішок.» — Сказав дружині. —
«Там дитячий одяг, подивись.
А собі приміряй хустку білу,
Шубу з натурального хутра.»
Зблідла Галя та прошепотіла:
«Це ж моєї подруги сестра...
Я впізнала, це її хустинка!
Як ти міг, мерзотник, ти ж їх знав!»
«Стули пельку, пустолоба жінко!» —
Чоловік дружину перервав. —
«ЇЇ батько зраджував Державу!
Так що душу, любонько, не край.
Ми з тобою ланцюгом кривавим
Зв’язані навіки, пам’ятай.»
Галя мовчки хустку пов’язала,
Проковтнула сльози та пішла.
І про себе день цей проклинала,
Коли вбивці серце віддала.
Частина 3
З того часу сплутались дороги,
Та якось усе пішло не так.
Відірвав її від дум глибоких
Ледве чутний гавкіт злих собак.
«Це облога» — жінка здогадалась,
Все було немов жахливий сон.
Звуки невблаганно наближались,
Люди в формі оточили схрон.
Розпочався бій та стрілянина,
Їх було десятки два солдат.
Галя обійняла свого сина,
А Роман взяв в руки автомат.
Партизани билися завзято,
Бій не на життя був, а на смерть.
Але неминучий час розплати,
За гріхи платити треба вщерть.
Жінка на Романа озирнулась,
Любий сходив кров’ю на очах.
У цю мить наручники зімкнулись,
На тендітних зморених руках.
Дні в холодній камері тривалі,
У неволі квітка відцвіте.
Громом покотилося по залі:
«Всім, увага, встати! Суд іде!»
А підсудна плакала й мовчала,
Не знайшлося в виправдання слів.
На підлогу хустка біла впала,
А на ній кривавий мак горів.
Серце гірко тужило за сином,
Без батьків нелегко сироті.
А Роман тим часом на колінах,
Сльози лив на Божому суді.
Ось і все, позаду мить рішуча,
Вирок суду грізно прозвучав.
Крізь тумани та сніги колючі,
Потяг до Сибіру швидко мчав.
Підіймався буревій холодний,
Звіддаля донісся гавкіт псів.
І ГУЛАГ, немов хижак голодний,
Вовчу свою пащу розтулив...
Частина 4
СКРИПАЛЬ
В Ленінграді свято тріумфальне,
Вирував музичний фестиваль.
На великій сцені театральній
Надив душі молодий скрипаль.
Від овацій сколихнулась зала,
Під чарівний наспів скрипаля.
Сива жінка сльози витирала,
Дивлячись на сина звіддаля.
Закровила знов на серці рана,
І душа зітхнула в унісон.
В хлопця сині очі, як в Романа,
Та русяві кучері, мов льон.
Він стояв так близько і далеко,
Розділяв їх величезний крок.
І його зробити так нелегко,
Бо з життя не стерти помилок.
Як тепер їй сина обійняти?
Як тепер знайти хоч пару слів?
А якщо він не захоче знати
Неньку, яка вийшла з таборів?
А музика щиро посміхався,
Та казкові ритми грав на біс.
Лагідно смичком до струн торкався,
У серця вогонь небесний ніс.
А під вечір, після фестивалю,
Жінка перестріла скрипаля:
«Синку мій.» — Сказала тихо Галя, —
«Я є рідна матінка твоя.
Ти пробач, що я тебе шукала,
Ти пробач, що я тебе знайшла,
І за те що вбивцю покохала
Та безглуздо в ліс за ним пішла.
Споглядала небо я крізь ґрати,
Гіркоти напилась через край.
Якщо ти мене не схочеш знати,
То хоч зла на серці не тримай...»
Син мовчав та, раптом, посміхнувся,
До грудей матусю притулив.
Поцілунком сивини торкнувся,
Все позаду, він її простив.
Ленінград приваблював красою,
Над Невою плавно звівся міст.
А біля ріки стояли двоє:
Сива жінка й молодий артист.
СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА
(листопад 2015)
_________________________________________
Подібну історію я чула від жителя Санкт-Петербургу, чиї бабця з дідом жили на Західній Україні й служили в армії УПА. Як саме вони боролися за незалежність своєї Держави – він теж приховувати не став. Після того, як ці «герої» були передані в руки Радянського правосуддя, його діда розстріляли, а бабцю відправили на десять років в ГУЛАГ. Як їх звали – я не питала, але нащадки цих людей, ще за часи СРСР, переїхали до Північної столиці Росії, де живуть і зараз.
Всі вони працюють у різних галузях промисловості та, на жаль, ніяких музикантів серед них немає. Просто мені дуже хотілося розбавити це сіре оповідання яскравими фарбами, тому я і вигадала образ скрипаля.
Ложка меду в бочці з дьогтем.
Я стараюсь бути об’єктивною, тому хочу зазначити що воїни ОУН-УПА іноді робили й добрі вчинки. Наприклад, вони визволяли невинних людей з рук НКВД. Після чого багато хто з них, не маючи іншого виходу, йшли з ними в ліс, про що я й написала у першій частині. Але добрих вчинків було набагато менше ніж злих.
_________________________________
Перевод на русский язык
Автор перевода Шолом Ицко 15.09.2016
БАНДЕРОВКА
Часть 1
Звёздами ночь землю укрывала,
Покорилась ей Галичина.
Много дней кровавых миновало,
Год назад закончилась война.
Всё сменилось при Советской власти,
Вот тебе и судеб пируэт!
Место образов в крестьянской хате,
Прочно занял Сталина портрет.
Двери храмов наглухо закрылись,
Но теплилась вера у людей.
Христиане по ночам молились,
И крестили под столом детей.
Под луной без сна страдала Галя,
Холодил ей сердце липкий страх.
Образ Божий с подпола достала,
И молилась истово в слезах.
«Сжалься надо мной, Всевышний Боже,
Я твоя покорная раба.
Моё сердце страх глубинный гложет,
Мой любимый в армии УПА.
Встал он на защиту Украины,
Сердцем предан матушке земле.
Но слыхала что семью Марины
Вырезали хлопцы в том селе.
Никого они не пощадили:
Ни детей, ни женщин, ни больных!
Взрослых на глазах детей убили,
Был и мой любимый среди них.
«Кто ж так Украину защищает?» —
Вот вопрос, что не даёт уснуть.
Боже, я смиренно заклинаю,
Ты направь его на верный путь!
Милому я всё простить согласна,
За него б я душу отдала!»
Подъезжает в этот миг негласно
«Черный воронок» на край села.
Под шагов отчетливые звуки,
Люди в форме в дом её вошли.
Девушку невинную под руки,
Взяли, и в «контору» повезли.
Тёмным лесом ехала машина,
Отвести беды никто не мог.
Вдруг стрельба подбросила пружиной,
И остановила «воронок».
Всё случилось быстро и нежданно,
Робко на спасителей взглянув,
Галя вдруг заметила Романа,
И пустилась в рёв, к нему прильнув.
Парень обнял милую рукою
И сказал:
«Да будет власть небес!
Ты не плачь, родная, я с тобою,
Нам отныне домом будет лес!»
Выбора, увы, жизнь не сулила,
Не услышал Бог её мольбы.
На кровавый путь она ступила,
Подчинившись вывертам судьбы.
Девичьему сердцу утешенье —
Милый здесь, она его нашла!
И изгнав все страхи и сомненья,
Галя молча в лес за ним пошла.
Часть 2
Пролетали тишины минутки,
Время шло за годом год подряд.
На людей в округе ужас жуткий
Наводил «Бандеровский отряд».
Слухи, леденя людские души,
Разлетались, словно стон земли.
Вот намедни на лесной опушке
Практикантки школьной труп нашли.
А в лесной чащобе, за горою
Возле небольшого родника,
День за днём летели чередою,
Словно в синем небе облака.
Партизаны днями отдыхали,
Чтобы ночью суд вершить свой вновь.
Женщины готовили, стирали,
Отмывая от одежды кровь.
Волновалась Галя, было поздно,
Таял воск, мерцал огонь свечи.
Провожала мужа она слёзно,
Шёл в село он с хлопцами в ночи.
Взял Роман винтовку и попутно
Галю на прощанье приобнял.
Только от чего на сердце смутно?
Страх холодный душу ей терзал.
Ночь она молилась за Романа,
Сына всё качая на руках.
Утром возвратились партизаны
Хмурые, с трофеями в мешках.
И отец, поддавшись чувствам, видно,
Сына тихо в лоб поцеловал.
«Здесь, одежда.» — Он сказал ехидно,
И мешок с плеча устало снял. —
«Вот сынишке куртка и ботинки,
Вот тебе платок и казакин…»
А в лице у Гали ни кровинки,
Лишь вопрос в глазах застыл один:
«Тот платок подругиной сестрёнки.
Как ты мог, подлец, ведь ты ж их знал!»
«Рот закрой, безмозглая ты жёнка!» —
Муж её тираду оборвал. —
«Их отец изменник и предатель,
Так что душу, милая, не рви!
На тебе хватает тёмных пятен,
Нас с тобой венчали на крови!»
Женщина покорно сжала губы,
Проглотила слёзы и пошла.
День кляня, в который душегубу
Свои душу с сердцем отдала.
Часть 3
Стало Гале пусто, одиноко,
Всё с тех пор пошло у них не так.
Как-то раз её от дум глубоких
Оторвал чуть слышный лай собак.
«Окружили» – сразу догадалась,
Явью стал её ужасный сон!
А кольцо облавы всё сжималось,
Люди в форме окружили схрон!
Началась стрельба в лесу, и с тыла
Прорвались десятка два солдат.
Галя обняла покрепче сына,
А Роман взял в руки автомат.
Без оглядки бились партизаны,
Бой жесток был — на смерть, не на жизнь!
Множились бойцов кровавых раны,
Час расплаты, как тут ни храбрись!
На Романа Галя оглянулась,
Истекал он кровью на глазах.
В этот миг наручники сомкнулись
На её измученных руках.
Дни в холодной камере тягучи,
За решеткой роза отцветёт.
Пролетел по залу черной тучей
Грозный окрик «Встать!» и «Суд идёт!»
Зал бурлил, а Галя всё молчала,
Не нашлось ей в оправданье слов.
Лишь платок кровавый вспоминала,
Глядя в пол под рокот голосов.
Кроха-сын ей добавлял томленья,
Нелегко в детдоме сироте.
А Роман, в то время, на коленях
Слёзы лил пред Богом на Суде.
Точка. Правосудие свершилось,
Приговор сурово прозвучал.
Осуждённых, сквозь снегов немилость,
В Воркуту состав по рельсам мчал.
Насквозь ветер продувал холодный,
Издали донёсся лай собак.
И ГУЛАГ, как волк степной голодный
Проглотить готов был бедолаг…
Часть 4
СКРИПАЧ
В Ленинграде праздник триумфальный,
Музыкальный правит фестиваль.
На огромной сцене театральной,
Парень скрипкой души врачевал.
От оваций тишина взрывалась,
Под волшебной скрипки дивный звук,
Женщина на сына любовалась,
Не скрывая слёз душевных мук.
Вновь кровоточила в сердце рана,
И душа томилась в унисон:
Синие глаза – как у Романа,
Русый волос, мягкий словно лён.
Сын живой, он здесь — невероятно!
До него один лишь только шаг.
Но ошибки прошлого, как пятна,
Не дают решиться ей никак!
Как упасть родному сыну в ноги?
Вдруг он оттолкнёт, потупив взор?
Перед ним открыты все дороги,
Мать убийца для него позор!
А скрипач открыто улыбался,
Повторив на бис свой звёздный час.
Нежно струн смычком своим касался,
И в сердцах людских огонь не гас.
Позже, подождав конца концерта,
Подошла Галина к скрипачу.
Молвила, держась рукой за сердце:
«Мой сынок, обнять тебя хочу!
Ты прости, что я не позабыла!
Ты прости, что я тебя нашла,
И за то, что нелюдя любила,
И бездумно в лес за ним пошла.
Много в жизни вынесла обиды,
Много было горя, слёз и лжи.
Если ты меня не хочешь видеть,
Так хоть зла на сердце не держи…»
Сын сквозь слёзы маме улыбнулся
И к своей груди рывком прижал.
Поцелуй седых волос коснулся,
«В прошлом всё!» — Он тихо ей сказал.
Утро зарождалось над Невою,
Доносился ранних птах дискант.
А возле реки стояли двое:
Женщина и юный музыкант.