Крайчик неба. Полиск на листі багрянім. Крони рідшають. Посипають стежки смереки спижевими голочками, а дуби жолудями аби на ранок було хрусткіше ходити.
На вечір вияснюється. Зорі сюніч будуть великими і яскравими. Телескопи невтомно шукатимуть те, що давно на Землі, на найпомітнішім місці. В місті моїм кораблі, припнуті якорями. На облавках нічні ліхтарі з Сіріусом розмовляють тільки їм зрозумілою мовою.
Мовлена подумки таємниця стає відомою майже всім. Не заховати. Це, як впущене у криницю: завжди знайдеться пішня і відро, щоб дістать.
Не боятися говорити правду, пам'ятаючи про її доцільність, місце, час, адресат. Не грати роль Прометея - Боги розумніші за наймудрішого з нас. Нести у цей світ світло у згоді з Живим Вогнем.
Бути завжди на Сході, прямуючи на Захід дорогою діда Мьобіуса, тут і там.
© Copyright: Валентин Лученко, 2015