Цей дощ добовий надовго. На тижнів зо два чи може три. Я одягаю товстого светра, дощовика і з довгими халявами гумаки. Іду в лісопарк, засипаний листям і жолудями, який гладшає на очах від розбухлої від небесної води кори.На чотири вдихаю, пауза на чотири і настільки ж видих. Розкручую спіраль через чакри колами по воді. Падає дощ: коріння могутніх дубів напуває, грибницю гігантську, яка весь цей ліс на плечах своїх тендітних тримає та живить таких диваків, як я.
Он зірвався на рівні заєць. Тільки п'ятами накивав! Розплодилися тумаки в цьому лісі чорнім. Навіть лані заходять і борсуки. Це єднання живого з живим в межах міста_мегаполіса на краю Полісся не дивує того, хто снить неозорими далями Позачасся, бо усе має місце своє в цій містерії під склепінням давно погаслих зір.
Я іду в той куток, де росте ялиця, де посипана стежка голками смереки, де берізка трирічка не скидає листя своє золоте. Там можна зовсім не дихати, просто жити, слухаючи, як пульсує під ногами магма, як обвіває Землю сонячний вітер, як співає пісні глобальний диполь. Я уявляю, як саами на те поглядають звикло і тільки зрідка посміхаються кутиками очей.
Я продовжую жити в трьох світах одночасно. Тут немає минулого і майбутнього нема.
Мою пісню важко побачити і ще важче почути. Вона таємна, тому німа.
© Copyright: Валентин Лученко, 2015