Ми їдемо з дідом селом. Величезний, мурий битюк, неквапливо і з гідністю переставляє свої монументальні, підковані поблискуючими на сонці підковами копита, мляво помахує хвостом, відганяючи всяку комашину дрібницю. А у возі великий зелений оберемок свіжоскошеного сіна, і я лежу на животі, втягуючи ніздрями тайгові, густi, як мед, запахи літа. Біле сонце в зеніті, гріє мою кошлату верхівку. Вибілює волоссячко на голові.
Дерев'яні колеса металевими ободами постукують, упряж ременями поскрипує, битюк важко зітхає, дід про щось думає і вітерець перебирає його велику огрядну бороду, руду з країв і сиву в центрі. На голові у нього линялий картуз з полотняним козирком і широкими полями. Ми з ним їздили на наші покоси, дивитися чи все вже готове до косовиці? Все готово. І тому завтра почнеться покіс. А це більше двох тижнів напруженої роботи для дорослих і цікавого життя для нас, хлопчаків.
На лавці біля садочку, біля розлогих диких яблук сидить стара баба, спираючись на сучкувату, відполіровану дотиками мозолястих рук ключку. В селі її всі називають – бабка «нiмуха». Обличчя в неї стемніло і зморщилося від часу, і тільки маленькі оченята ледь помітно, тьмяно світяться у западинах очниць. Велика, темна хустка так щільно огортає її голову, що нічого крім очей і гачкуватого носа більше і не видно. Дід статечно киває їй головою проїжджаючи повз, і вона у відповідь йому низько, але з гідністю, нахиляє голову. І ще потім довго дивиться услід, нашого неквапливо возу, що віддалюється.
- Діду, а чому вона німа? – запитую я у спину дідусеві.
- Говорити вона не вміє, тому як глуха з самого народження. Сказати, то вона може, але не почує, що сама сказала. Нічого не чує, хоч кричи, хоч у дзвін над самим вухом бий, – і помовчавши додає, – сусідами вони раніше у нас були.
Затиснувши віжки колінами, дід витягує кисет і, діставши з нього порвані на рівні частини смужки газети, починає загортати самокрутку. Він називає її – цигарка. Спочатку згинає смужку коритцем. Потім сипле туди подрібнений тютюн і наслинивши кінцем язика, щільно скручує в трубку, обов'язково зім'явши кінчик цигарки, щоб тютюн не обсипався. Коробок сірників у нього у спеціальному футлярі. Це такий срібний пенал, в який вставляються сірники. На ньому з обох сторін вирізи під чиркалку. Тому сірники в кишені не мнуться. Густий дим від цигарки відразу ж закриває віз. Це тобі не магазинні цигарки, тут і міцність і головне запах який...! Тютюн потріскує, дід курить, думу думає, мабуть зараз щось розповість. Начебто для мене, а насправді це він так із собою розмовляє.
- Сусідами вони у нас раніше були. Давно. Мій батько і її батько Петро, навіть начебто дружками були з молодості. Вона старше мене років із дюжину, а то й більше. В родині у них шестеро дітей було. Значить – Ванька старший, друга Марія. А хто третій... хто ж третій? От і забув уже, – дід скрушно хитає головою, – та яка до бісу різниця, шестеро їх було загалом. Жили вони заможно, великим двором. Що ти! Одних вівців сорок штук увесь час тримали. Та свиней з десяток. Корови були. Але головний козир у нього був іншої масті. Він до смерті любив коней. Був у них табунок, найбільший у селі, вісімнадцять-двадцять коней. У нього одного в повіті були іноходці.
Інохідці, вони народжуються зрідка. Але вже якщо попадеться такий жеребець, то швидше цього коня в усій окрузі не знайти. Тому як при бігові вони відштовхуються двома ногами відразу і по черзі лівими і правими. Ось і Петро, якщо помічав, що будь-яке лоша у бігові на інохідь збивався, відразу ж відбивав його від табуна і цілий рік він у нього ходив зі зв'язаними ногами поки не звикав остаточно. Ноги він йому пов'язував попарно – ліву передню з лівою задньою, а праву передню з правою задньою. Мотузками за півтора аршини довжиною кожна. Помучиться жеребчик один день, та й звикає потім ходити як рота солдатів, з однієї ноги. А потім і бігає вже так. Але це не всякого коня так навчиш, а тільки у якому це закладено. А вже коли потім і схочеш, то назад не перенавчиш. І ніякого йому потім возу, а тільки під легким сідлом, і то не сам господар, а хто легше. І беріг він такого жеребчика пущі очі. Сам голодний спати лягає, а його погодує, овес завжди самий добірний йому.
Влаштовувалися в ту пору в місті біги. З половини губернії вважай конярі з'їжджалися. І кожен міг свого коня виставити. За коня ставили одну зелену. Хто програв, той і втрачав три рублі. А головною нагородою був приз – скринька така, коробочка зі срібла із замочком, ніби під тютюн, тому як під гроші мілкувата. Ну так скринька хоч і дорога, та не для того чоловіки туди їздили. А було там, багато купців кажуть на ту пору. І в якому вже не пам'ятаю році, коня який виграв..., батько мені розповідав, купили багаті купці, аж за тисячу рублів! На розплід значить. Ну, у нас звичайно так дорого не чули. Але рублів за п'ятсот, а то й за сімсот інохідця продати було можна! А другого та третього коня теж дорого купували. Хоч і не за стільки. А корова коштувала тоді в Мінусинську – п'ять рублів! Ось і порахуй, скільки корів за одного інохідця можна було купити. Дуже хотів Петро хоч раз, перший приз взяти, а хоч і другий приз, теж шану. Гоноровий він був, гордий!
А стежила за всім тим господарством сім'я, дівки значить та баби. Господар сам з синами весь час то у тайзі валить ліс, то на ріллі поле розкорчує. Баби, кожна замість коня працюють, а мужики і більш за те. Від роботи мужики аж обличчами почорніли. На вигляд подивишся голота-голотою, штани і ті геть у дірках. Гріх просвічує крізь штани. На вулиці такого жінка якщо зустріне, то тільки плюне, прости Господи! Землі ж навколо було багато, бери не хочу. Працюй. Ні, ну на свято, є в скринях напевно що надіти. Так от, тільки свят у них ніколи за все життя не було. Баби тільки коли на Різдво та на Паску в церкву сходять, в намисті та у червоних черевичках. А мужики ті молилися у лісі та у полі - на сокиру, та на розжарений леміш.
Ох і гарна у них «нiмуха» дівка вродилась! З малолітства така була. Волосся густе, як льон. Очі великі, зелені. Батько обличчям у ведмедя, так і мати ряба і веснянкувата, а вона ну чистий янгол. Я її запам'ятав, коли вона вже дівкою на виданні була. Гарна дівка, висока, все бабине при ній, і ноги і руки і все інше! Мужики наче мухи прилипали, а ось ти, німа! Мені брат розказував, що коли вона була маленькою, то весь час ходила до вікон школи. Дивитися, як інші псалтир читають. Стане і дивиться, довго-довго, потім заплаче і втече, а чому ніхто не знав. Прикро їй і гірко видно було, що боженька її так покарав. Не розуміла за які гріхи. Гарна дівка була, що й казати! – і дід надовго замовкає.
Женихів-то у неї багато було, хоч і німа. Їй будь-яка сукня личила. Хоч саме лахміття з мішковини. А як піде вулицею, так і забудешся дивлячись на неї. А те лахміття і гарніше їй було, таке тіло засмагле, таке туге, пальцями не вщипнути. Та батько не видавав її довго. Вичікував. Шкода було йому таку працівницю з дому відпускати. Це вона ж вважай половину роботи у хаті робила. Віддав потім за такого дурня, якого світ не бачив. І це знову ж таки, за те що той майже без приданого погодився взяти, у самого сім'я була заможною. Щоб він маленьким здох! Ох і намучилася вона потім з ним. І бив він її, і з дому на мороз з дітьми виганяв. Ось що значить жінка! Сильна ж вона була, захотіла б – так одними руками придушила б злидня, а вона все терпіла, жінка одним словом.
І ось сидимо ми біля будинку на колодах, хлопчики років з десять усі. Свистілки з шелюги собі стругаємо. Раптом, що таке? Шум, паркан десь тріщить. І раптом ворота ламаються і з сусіднього двору на вулицю скаче табун коней. Це ми вже пізніше дізналися, чого вони збунтувалися. Під інохідця був зроблений батіг, з срібною дробинкою на кінці. Так-то господар ніколи не бив своїх виставних жеребців. Але батіг на всякий випадок зробив. Щоб коли будуть перегони, не схибити, на останній випадок. Для самого кінця останньої версти.
Та й випробував один раз на жеребці! З тих пір жеребець як почує свист батога, так зразу на диби, і сам чорт його нічим не зупинить. Чи боявся або більше лютував. Хто його знає? Деколи у коня норов що у людини, знищить копитами на смерть. Ось цього разу йшов старший Ванька, візьми та й лясни його батогом легенько, ніби-то пожартував. Ох і замайорів жеребець! Відразу встав на диби так і копитами всю огорожу в тріски і розніс. І всі однолітки і кобили, як прив'язані за ним. За ватажком. А він біжить швидко і не наздогнати його і не зупинити. А як зупиниш такого вигуляного жеребця? В ньому сили не вичерпано, а злості без міри! Це ж хто попадися на дорозі, відразу покалічать і самі покалічяться. Скільки таких випадків було, то в льох впаде інший жеребець, переламається весь, то жердиною черево проткне. Не зупиниш, неодмінно що-небудь зроблять.
А ось і до слова сказати, ніби й був він потвора не розумна, а теж із серцем. Гордий він був жеребець і норовливий, міг іншого жеребця і копитом вдарити і кобилу неслухняну за холку куснути для порядку. А ось до матері своєї, кобили Білухи лестився. Приведуть її бувало до загіну. А вона після тайги вимучена вся, заморена. Днями сутунки тягає. Підійде до нього, голову на шию йому покладе і задрімає так надовго. А він притулиться до неї і стійко терпить, чекає доки мати не прокинеться. Іншому кому і доторкнутися не дасть. От і говори після цього, що розуму у нього мало. Це не розуму мало, це злості на людей багато. Ось і скаче по вулиці вовком, волю шукає!
Як побачив народ цю справу, так і в розсипну кинувся. Похапали баби дітлахів та у двори. Це ж таке треба бачити! Двадцять коней щодуху вулицею несуться, за всією шириною, з-за пилу ніг не видно. Одні морди, вискалені зуби, як пальці у мертвяка. В один момент пробігли вулицею. Біля млина круто розвернулися і назад, але вже так швидко, що одні хвости і свистять батогами за вітром. Тільки земля тремтить, за версту чути, і що шкалики у шафці задзвеніли і вода у діжках пішла колами. Наче землетрус якийсь.
А нiмуха в цей час воду до бані носила, на іншому кінці вулиці зі своєю невісткою. Колодязь був у них у дворі, так вони роздяглися трохи не голі, в самих мокрих спідніх, полотняних сорочках, носять воду. Обливаються, балуються, ну дівки молоді, зрозуміло. Невістка почула шум, на вулицю вийшла а там нікого немає. І тільки табун несеться. Забігла у двір, нiмусі як може пояснює, а та одразу і не зрозуміє. А коли збагнула, в чому і була, вибігла на вулицю і стала серед дороги, підняла руки.
Хто бачив це, перехрестився. Все, смерть тепер дівці! А табун мчить і не думає зупиниться. Все ближче і ближче. – Тікай, – кричать їй з усіх дворів! Та куди там! Вона ж нічого не чує. Ну, а як накрила її хмара пилу так і подумали що дівка пропала. І замість нареченого буде їй тепер модриновий хрест, та холодна могила.
Але ні, ти глянь! Дивляться люди, а табун зупинився! А як пил спав то стало видно - нiмуха поруч з жеребцем і гладить його по шиї і треться головою йому по щоці. А він гарцює на місці, наче хоче втекти і ніби не може, наче прив'язаний.
А вона гладила його гладила, та все тихіше і тихіше, а він все спокійніше i спокійніше. Тільки часто здригається, ніби блискавки у нього тілом пробігають. І нарешті, уже зовсім заспокоївся. І жеребці молоді завмерли як статуї, дивляться уважно. А кобилки дивлячись на це, вже смачну травичку на узбіччі щипають. Ніби як і немає їм тепер справи, до цієї жереб’ячої біганини.
Так вона його заспокоїла. Однією рукою тримаючись за гриву, стрибнула на нього прямо з землі. Ноги тільки красиві підігнула під себе, сорочка-то зовсім коротка. А він тільки голову круто повернув, наче в коліно її поцілував! І долоньками легенько направляючи його, так і повела весь табун додому, тримаючись за гриву. Ось тобі й дівка, порозкривали роти наші волохаті мужики. Не злякалася! А ну, не зупинись жеребець? Мабуть слово яке знає!
А яке там слово? Вона ж німа! Так і поїхала, сорочка мокра, облипла її всю, засмаглі ноги, лінія фігури як раз під породистого коня, зелені очі й волосся, як грива вітром. Ох і гарна ж дівка була! Найкрасивіша у селі! – задумливо дід замовкає і дістає з кишені кисет, щоб закрутити нову цигарку....