Ассимиляторам
Евреев согнуть, переплавить
Хотели бы вы и увлечь
Безумием вашим – заставить
Забыть нашу веру и речь.
А знаете вы, что за сила
В той вере, в той речи живой?
Она сквозь века нас водила,
Как в сумраке Столп огневой.
То щит наш под вражьим ударом,
То связь, что никто не порвёт,
То Якова сила – недаром
В ней праотца сердце живёт.
Тот Яков, что с ангелом бился
Всю ночь, от борьбы не устав, –
И в старости он не смутился,
Царю полумира представ.
Когда, от лица фараона,
Иосиф Египтом владел,
Отца его видеть у трона
Египетский царь захотел.
Стоит патриарх наш в палатах,
Повсюду рубин и сапфир.
Двенадцать верблюдов горбатых,
Шлифованный топчут порфир.
А возле египетских статуй,
Пустой устремляющих взор,
Раскинули свой полосатый
Сыны патриарха шатёр.
За Яковом старым почтенно
Шлёт свиту свою фараон.
«Ты должен» – те молвят надменно –
«Отвесить владыке поклон!»
Ответил он гордо и строго,
Высокий, как пальма, прямой:
«Привык поклоняться я Богу –
Владыка Он истинный мой!»
Пошли к фараону, сказали.
Нахмурился царь, побелел,
И в низком и сумрачном зале
Он трон свой поставить велел.
«Туда старика отведите!
Согнётся нечаянно он
Под притолокой – и глядите,
Как сам он отвесит поклон!»
Идёт патриарх наш, упругий,
Как ветвь, не дивясь ничему.
Ведут его царские слуги,
И дверь отворяют ему.
Но он, им не веря заране,
Ладонь свою к сердцу прижал.
Смеются в душе египтяне…
Вдруг каменный двор задрожал, –
Откликнулся Бог наш единый,
Когда к нему Яков воззвал,
И стену, как нить паутины,
Десницей своей разорвал.
Сквозь грохот и пыль, и сиянье,
Молитву беззвучно творя,
Седой патриарх наш, в молчанье,
Приблизился к трону царя.
И с трона сойдя золотого,
Склонившись, сказал фараон:
«Великий твой Бог!» – и ни слова
Не мог больше вымолвить он.
Узнайте предание это
Вы все, кто нас хочет согнуть!
Народ увести от Завета,
Толкнуть на нехоженый путь!
Не думайте, что ослабела
Рука, для которой стена
Гордыни людской без предела –
Как нить паутины она!
Асимiляторам
Пригнути жидів, покорити
Ви раді б під ваші права,
Їх мову й закон розорити?..
Пусті це, безумні слова.
А знаєте ви, що за сила
В тій мові, в законі тому?
Вона від віків нас водила,
Мов стовп огняний через тьму.
Це щит наш від напору вражого,
Це зв’язок, що час не порве,
В ній Якова, праотця нашого,
Незломнеє серце живе.
Той Яков, що в юності своїй
В пустині з Єговою бивсь,
Ви знаєте, як він на старість
Перед Фараоном явивсь?
Як Йосип у ласці великій
Ото в Фараона вже став,
Тоді Фараон його батька
Побачити ще забажав.
Приїхав старий патріарх наш
З степу к Фараону у двір,
Дванадцять верблюдів горбатих
Шліфований топчуть порфір.
Посеред двора Фараонів,
Де сфінкси стояли німі,
Сини патріарха розбили
Пустинні намети свої.
Щоб Якова к ньому проводить,
Шле цар той міністрів своїх;
Говорять старому міністри:
«Клонися цареві до ніг!»
Та гордо в весь ріст свій високий,
Мов пальма та, випрямивсь він
І каже: «Лиш Богу одному
Я звик віддавати поклін».
І мовили це Фараону
Міністри — той зморщив чоло
І каже одвір’я низеньке
Покласти в півросту його.
«Сюди проведіть патріарха,
Тут мусить схилитися він,
І так, хоч і як поневолі,
Віддасть мені царський поклін».
І Якова в царські покої
Вели — ішов прямо він скрізь,
Аж перед низеньке одвір’я:
«Туди к Фараону пролізь!»
І бачучи хитрість єгипську,
Старий патріарх зупинивсь…
Сміються в душі єгиптяни,
Він Богу в душі помоливсь.
І сталось… Свою громовладну
Правицю Єгова простер:
Стіну, мов марну павутину,
Згори аж додолу роздер.
Крізь блискіт, і куряву, й гуркіт,
Спокійний і прямий, немов
Та пальма в степу, патріарх наш
Перед Фараона вийшов.
А цар затремтів і, поблідлий,
Припав патріарху до ніг…
«Великий твій Бог!» — він промовив,
А більше промовить не міг.
Тямуйте ж цю давнюю повість
Ви всі, що хотіли б нагнуть
Жидів на новії закони,
Вести на неходжений путь!
Не думайте, що вже послабла
Рука, для котрої стіна
З порфірів шліфованих слабша,
Аніж павутина марна!
19 вересня 1889