«Любові стежка не пряма – крива»
– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
поки цікавишся і хочеш все почути.
Усі мої, позаду, відкриття
і в молодість роки не повернути.
– Бабусю, в мене є питання.
Хочу знати,
як серце лікувати нам від болю?
– Якби ж то знати, як його латати,
ми не носили б жалі за собою.
Поназбираєш горя за плечима,
печалі й радості упереміш,
а смерть – завжди вартує за дверима,
вона все поруч, хоч біжиш…
хоч спиш.
І їй все рівно, що у торбі маєш,
яку тягаєш ношу за собою;
чи біль,
чи щастя у собі тримаєш,
вона чекає – забере любою.
От і подумай, що хочеш носити –
любов, добро і ще веселу вдачу,
а чи своє серденько колотити
в журбі, печалі…
й розпачі… на здачу.
Так, так, миленька,
вибір за тобою –
носити за собою біль, образу,
морити серце тихою журбою,
і розум свій доводити до сказу,
а чи, навчитися відразу всіх прощати,
молити Бога про заблудлі душі,
просити розуміння.
Розпочати –
бачити й чути, попри всі беруші.
***
Схилила голову і слізки на очах,
твоє серденько крається від болю?
– Бабуню, переповнює ще страх,
який паралізує мою волю.
– Що сталося?
Які такі дива?
Учора ти була така щаслива…
Любові стежка не пряма – крива,
по ній – надія, лиш не мерехтлива.
Трішки поплач…
Повідай, у чім річ?
Удвох, я думаю, знайдемо цьому раду.
Можливо скинемо усі печалі з пліч,
а ні, то може дам яку пораду.
Не завжди можемо й зарадити уміло,
коли душа від болю вже німа,
а від душі болить і наше тіло,
хоч ти здоровий.
У душі – зима.
Це страшно.
Серце може замовчати,
стати байдужим чи закаменіти,
до нього тоді марно докричатись
і день у день, і рік у рік… марніти.
***
– Стрепенулася?
– Здається, бабцю, дивним –
болі тіла, через душу?
Не йму віри.
– Так. Болить.
Яким би не був сильним,
дотик пальцем, болючий для шкіри.
Нажимаєш, хоч яку частину
і від болю, аж замружиш очі,
кожну мить ти розумієш – гину.
Мертві дні і мертві твої ночі.
Порятунок –
ти не знаєш в чому,
чим полегшити безмірні муки?
Впевненість, що є кінець усьому,
як коханню, так болю розлуки.
Час лікує. Це додає сили
пройти усі терни в темноті,
спогади, хоч як би не палили,
розумієш – вони золоті.
Всі вони твої,
вони з тобою.
Біль затихне, розтануть печалі,
у повітрі запахне весною,
і відкриються у мріях нові далі.
Але ці – прожиті в щасті, миті,
будуть гріти душу, весь твій вік,
бо вони були коханням шиті,
де хвилинам ми втрачали лік.
Терпиш і чекаєш, надія на час,
це твої розрадники у горі.
Він єдиний, хто лікує нас,
коли серце і душа коханням хворі.
Давай житимемо зараз і тепер,
щоб цю мить, майбутній час не «зжер».
Посміхнулася.
Повисихали сльози.
Досить нам, що за вікном морози.
***
Кохання де шукати?
Випадковість.
Тебе веде, як ляльку, на нитках.
Ось, я – попала не у свій автобус,
не розуміючи, чому?
І що? І як?
Сідаю.
Дивно.
Незнайомі люди.
Автобус повний. Де тоді свої?
То ж, оглядаюсь,
роздивляюсь всюди.
Ні. Всі чужі.
Ці, точно не мої.
Виходити вже пізно, вирушаємо.
Хай так. Знайомі в іншім їдуть.
Потім знайду.
І чую вуха краєм,
поруч мужчини тихенько гудуть.
– Вродлива жінка, знаєш, хто вона?
– Яка? Ось, ця?
Так. Знаю.
Зводило життя.
Гарненька правда? І ще й не дурна.
Єдина жалість – в неї є дитя.
Зрозуміла.
Це про мене мова.
Стали цікаві «базарні бабИ».
Глянула на них…
Вони – ні слова,
знітилися і сидять, немов гриби.
Бачила одного і теж знаю,
а над другим – розлилося світло…
Тільки кругле сонце пам’ятаю,
в нім портрет і погляд.
Інше зникло.
«Сонечко» й понині гріє душу,
це кохання безмірним було.
Я признатися тобі і собі мушу,
більше моє серце не цвіло.
***
Усе те, стирається що оком,
серце пам’ятає і врази
повертає струмовим потоком,
вже потушені у мріях образи.
Стерла пам'ять.
Збереглося серцем.
Воно все… у тайні береже –
гріло що і що пекло, як перцем,
що нещадно різалось ножем.
Так, дитино, перші почуття
в сердечній пам’яті вже місце мають.
Сьогодні ти зробила відкриття,
і що дозволиш, те люди напхають.
***
– Бабусю, з милим вчора посварилась,
в розмові відповів мені не так,
а я всю ніч проплакала, журилась…
і вирішила – він не міій юнак?
– Серце плаче, слухатись не хоче,
змішалися думки і почуття в клубок,
усередині тіло все клекоче
від рою, неприборканих думок.
Я звідки знаю?
Чи мені не знати.
Таких клубків назбирано за долю.
Дається старість, щоб їх розмотати,
вже знаючи, що більшість була грою.
Все просіваєш в пам’яті –
розлуки
і зустрічі…
Слова кохання й навпаки.
У них – світ щастя
і безмірні муки,
всі квіти і асфальтові катки.
Любов прощає.
Так. Усе прощає.
Бо не простити легко, як не любиш.
Коли кохання не зачепить краєм,
у цій дорозі ти все тільки губиш.
Одне лиш серце царювати має,
воно береже душу для любові.
Весь розум всесвіту – у нім!
Воно це знає.
Бо там – любов, закладена в основу.
***
Між вами тільки непорозуміння.
Розум розводить, а серце єднає.
Лише в кохання є таке коріння,
смертельний смерч його не вириває.
Тепер тобі сказати маю право,
мої роки – мої учителі.
Хоч як , кохання ранило криваво,
при згадці, сльози радості текли.
Любов без меж – безмежні і страждання.
Усього порівно.
Це є два полюси.
Нам не болить, коли мертве кохання.
Скільки потворства – стільки і краси.
Проходить і зникає біль з роками,
а щастя залишається в собі,
і гріє душу теплими струмками…
Тепер все це, розказую тобі.
Поплачеш.
ВідійдЕш і дякуй долі
за кожну мить в коханні і теплі.
Ми за життя з’їдаємо пуд солі.
Любов перекриває всі жалі.
***
О. Бачиш?
За вікном вже мерзне.
Біжи до нього.
Засвітилося в очицях.
Що? Знову маєш щастя величезне?
От-от. Лови.
Бо то і є Жар-птиця.
Як вдвох радіють!
Не по чім зима.
Сніжками бавляться, валяються в снігу.
Я, знову в цьому кріслі… і сама.
Лиш спогади вгамовують тугу.
5.01.2016 рік