він тримає за руку і не виправляє слова,
не вправляється в мужності, не обіцяє намарно…
ми йдемо досить довго, щоб вірити в різні дива,
ми йдемо досить порізно, кожен ховає кохання
в глибині тишини, у сповільненій пісні, у снах,
у тривкому мовчанні, що зірвано буде у подих –
поринаємо в ніжність і знову шукаємо шлях,
що веде нас крізь війни – миритись не завжди виходить
з безпорадністю Господа, світла, утомлених нас –
і тоді відлітають вірші, мов пораненні птахи.
опустіло йдемо повз насуплений зморений час –
головне, щоб ніхто не навчився його зупиняти.