Дам’ян Дам’янов
АТАНАС ДАЛЧЕВ
Для мене він наче остання любов. Ця любов найсильніша, вона приходить, коли вже вгамувалися пристрасті й почуття. І для неї лишилася тільки мудрість. Вона приходить, коли відлітають весняна ніжність і літня безоглядність. Але
... Ну то нехай вогонь згаса в оселі
і плетениця днів настала зимних,
наповнимо однак душі пустелі
теплом чуттів і спогадів нестримних.
З поетом Атанасом Далчевим мене познайомив Радой Ралин у 1958 році. З людиною Атанасом Далчевим я познайомився шістьма роками пізніше. І якщо я вдячний Радоєві, що той був перший «живий» поет, з ким я спізнався і хто найпершим схвально відгукнувся на мої віршики, двічі вдячний йому за те, що познайомив мене з чарівним світом, ім’я якому — Далчев.
Направду Далчев — цілий космос. І цей всесвіт вміщується в одну-єдину книжку. Як і Ботев. Як і Дебелянов. Впевнений — великі поети не пишуть багато...
Слідом за молодістю, коли «займалося на світ і кукурікав ранок надворі» і коли, «щоб ясно бачити сни, я лягав в окулярах», приходить зрілість книжок:
Того, що долею призначено, —
любові почуття —
через книжки назавжди втрачено —
і світу, і життя!
Потім Париж із своїми снігами і ночами, своїми голодними рекламоношами, самотністю. Якою мала бути страшною ця самота!
Чи проведу рукою по обличчі,
умить чомусь моя рука чорніє.
Не знаю, може, то від темряви важкої
ночей моїх, що минули без сну...
(«Повернення», 1930)
... Цей поет впливав на мене найдужче. А він не може не впливати. І не тільки на мене, а на кілька поколінь. Бо його вірші — хоч їх не так уже й багато — значні атомосферою, світосприйняттям. Недарма й інші говорили мені, що після того, як прочитали той невеличкий доробок, вони вже нічого не можуть написати! Далчев вичерпав усе, бачив усе поперед усіх, написав про це.
Звідки це чуття? Гадаю, з двох речей: від простоти і від філософської предметності цього поета. Він надземний, надпростий. Його мудрість — життя. І якби усі ми зазнали його впливу, він усе одно лишився б неповторним.
Пишу про нього, а перед моїми очима маячать біли вапновані лікарні, старі діви-прялі, рекламоноші й ворота, що риплять і кажуть: «Добривечір! Проходьте, пане!» Йде обертом світ, відбитий, мов у дзеркалі, що його волочить на своєму горбу вантажник-носій...
Після своєї єдиної книжки він мовчав роки. Не написав жодного рядка. І з того мовчання вийшов, «наче з гробу». Воскрес. Воскрес лише з одним-єдиним циклом поезій, написаним за стільки років. Тож будьмо вдячні йому за це мовчання! Воно народило світлий цикл «Зустріч на вокзалі», створило один з найкращих віршів про батьківщину:
Не мав в думках тебе у світі обирати.
Я тут родивсь – була тоді спекотна днина,
люблю тебе я не затим, що ти багата —
лише за те люблю, що ти моя отчина.
Болгарин я, і тут твоя не важить слава,
твої звитяги і твоя неспинна сила,
а важить те, що диха пам’яті заграва,
а в ній — осліплене вояцтво Самуїла.
Хай хтось від тебе жде на краще сподівання,
гучної шани жде і добрості без краю!
З тобою завжди я ділю гірке страждання,
і найміцніш воно з тобою нас єднає.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
http://www.slovo.bg/old/damyanov/eseta3.htm#dal