Вже не скажу тобі ні “Ви”, ні “ти”.
Мов на кривій козі, об’їду тебе, гарний...
Не винна я. Ще більш не винен ти.
А винен час - нахаба і загарбник.
Це він нас морить смиренним голодом.
Це він нам сипле попіл на голову.
Це він пророчить: любов - остання.
Це він закреслив форму звертання.
А я ту “форму” складу в валізу,
а я - супроти того формалізму
- позву на радість, а чи біду?
відданим поглядом кольору “жду”...
ЗО. И. 90
(перевод с украинского Стафидова В.М.)
Уже я не скажу тебе ни вы, ни ты
Как на кривой козе красавчика объеду
Здесь нет моей или твоей вины
Спасибо веку - нахалу-сердцееду.
Он морит нас смирением и голодом
И сыплет пепел нам на головы
Любовь последнюю пророчит
И зачеркнул и знать не хочет
Сложу в багаж всё не по капризу
Не повинуясь формализму
И позову. На радость ли, беду
С преданным взглядом тебя подожду.