Я, дерево. Багато літ
стою й дивлюсь на білий світ.
Джмелі над гілками гудуть
і Ясеном мене зовуть.
Біжать роки- вже втратив лік...
Струмок он знов несе потік.
З- під каменю стрибнув в рівчак.
Стрибать, дзвеніти він мастак.
Зустріне річку десь свою.
Це тільки я, один стою.
Чимало бачив на віку-
повім історію таку:
На крону, якось на весні,
струмки, як грались, голосні
сів білокрилий гордий птах.
Немолодий, уже, в літах.
Гніздо на стовбурі він звив
і подругу свою привів.
Щоранку радо клекотав-
він так гніздо охороняв.
Вже згодом і дитячий сміх
порадував батьків своїх.
Щасливою була сім'я.
Від того був щасливим я.
Та згодом вітер завітав-
біду неначе віщував.
Крутив гілки і їх ламав,
оскаженіло листя рвав.
А дощ полив немов з відра.
Залив гніздо...Жорстока гра...
Ще мить й природа знов німа.
Та пташенят в гнізді нема....
Чи бачив хто як тужить птах?
Той біль і смуток в їх очах?
Старий пеньок і той ридав,
хоч друзів сам не раз втрачав.
О, скільки їх тут молодих
посічено було самих.
Та повість наша не про них-
про згорених птахів сумних.
Пройшло з тих пір немало літ,
те пам'ятають листя й цвіт,
як мати згорена з небес,
стуливши крила впала вниз.
А білокрилий гордий птах,
востаннє , крил явив , розмАх
і склавши їх, немов стріла
упав на землю...Їх тіла
знайшли мисливці.А про те
кохання чисте і святе
я вам правдиво розказав
і в повісті все описав.
Ваш Ясен