1-е изд. Альманаха Братья наши меньшие
Ольга Мальцева-Арзиани2
Потрясающий рассказ про Кота Маркиза (Борис СМИРНОВ) http://www.stihi.ru/2014/12/11/1409
Дивовижна розповідь про кота Маркіза
Розповім про довгу безкорисну дружбу з котом - справді цікавою особистістю, з якою під одним дахом провів двадцять чотири радісних роки. Маркіз народився на два роки раніше за мене, ще до Великої Вітчизняної війни. Коли фашисти зімкнули навколо міста кільце блокади, кіт зник. Це нас не здивувало: місто голодувало, їли все, що літало, повзало, гавкало та нявкало.
Незабаром ми перебралися в тил і повернулися тільки в 1946 році. Саме в цей рік у Ленінград з усіх кінців Росії почали завозити котів ешелонами, сподіваючись знайти порятунок від наглих та прожерливих пацюків. І ось одного ранку, хтось почав рвати кігтями двері та дерти горлянку. Батьки відчинили та ахнули: на порозі стояв здоровенний чорно-білий котище і дивився на батька й мати. Так, це був Маркіз, який повернувся з війни. Шрами – сліди поранень, вкорочений хвіст і рване вухо казали про пережиті важкі часи. Не дивлячись на це, він був повний сил, здоров’я та в міру товстенький. Ніякого сумніву в тому, що це Маркіз, не було: на спинці в нього з самого народження катався жировик, а на білосніжній шиї красувався чорний артистичний «метелик».
Кіт обнюхав хазяїв, мене, майно в кімнаті, звалився на диван і проспав три доби без їжі та води. Він нервово перебирав вві сні лапками, нявчав, іноді навіть муркотів пісеньку, потім зненацька оскалював пазурі і грізно шипів на уявного ворога. Маркіз швидко звик до мирного життя. Кожного ранку він проводжав батьків до заводу, який знаходився в двох кілометрах від дому, прибігав назад, залазив на диван і відпочивав ще дві години до мого підйому.
Треба сказати, що пацюків Маркіз ловив пречудово. Кожного дня він приносив до кімнати декілька десятків гризунів. І, хоча видовище це було не зовсім приємним, нагороду за сумлінне виконання професійного обов’язку кіт отримував сповна. Маркіз не їв пацюків, в його повсякденний раціон входило все, що могла дозволити собі людина в той голодний час – макаронні вироби з рибою, виловленою з Неви, птиця та пивні дріжджі. Що до останніх – в цьому відмови йому не було.
На вулиці стояв павільйон з лікувальними пивними дріжджами, і продавець завжди наливала коту 100-150 грамів, як вона казала, «фронтових».
У 1948 році у Маркіза почалися неприємності – випали усі зуби верхньої щелепи. Кіт почав хиріти буквально на очах. Ветеринари були категоричні: приспати. І ось ми з матір’ю з заплаканими фізіономіями сидимо в ветлікарні зі своїм мохнатим другом на руках, чекаючи черги на його приспання.
- Який гарний у вас кіт, - сказав чоловік з маленькою собачкою на руках, - що з ним?
І ми, ковтаючи сльози, розповіли йому трагічну історію.
- Дозвольте оглянути вашого звіра? – чоловік взяв кота, безцеремонно відкрив йому пащу. – Що ж, чекаю вас завтра на кафедрі НДІ стоматології. Ми обов’язково допоможемо вашому Маркізу.
Коли наступного дня ми витягали Маркіза з кошика, зібрались усі співробітники кафедри. Наш знайомий, який виявився професором кафедри протезування, розповів своїм колегам про воєнну долю Маркіза, про пережиту ним блокаду, котра й стала основною причиною випадіння зубів. Маркізу наклали на морду ефірну маску, і коли він впав в глибокий сон, одна група медиків зробила зліпок, друга вбивала в закривавлену щелепу срібні штирі, третя – накладала ватні тампони.
Коли все скінчилося, нам сказали прийти за протезами через два тижні, а кота годувати м’ясними відварами, рідкою кашею, молоком та сметаною з сиром, що для того часу було вельми проблематично. Але наша родина, врізаючи свою добову пайку, впоралася. Два тижні швидко пролетіли, і ось ми знову в НДІ стоматології. На примірювання зібрався весь персонал інституту. Протез одягли на штирі, і Маркіз став схожим на артиста оригінального жанру, для котрого посмішка – творча необхідність.
Але протез не прийшовся Маркізу до смаку, він яро намагався витягти його з рота. Невідомо, чим би все це скінчилася , якби санітарка не здогадалася дати йому шматочок відвареного м’яса. Маркіз давно не куштував такої смакоти і, забувши про протез, почав його жадібно жувати. Кіт відразу відчув велику перевагу нового пристрою. На його морді відобразилася посилена розумова праця. І Маркіз назавжди пов’язав своє життя з новою щелепою.
Між сніданком, обідом і вечерею щелепа знаходилась у склянці з водою. Поряд стояли стаканчики зі вставними щелепами бабусі та батька. По декілька разів у день, а то і в ночі, Маркіз підходив до склянки і, впевнившись, що його щелепа на місці, йшов дрімати на великий бабусин диван.
А як переймався кіт, коли одного разу не побачив своїх зубів у склянці! Цілий день, оголюючи свої беззубі ясна, Маркіз верещав, немов би питаючи домашніх, куди вони поділи його пристрій. Щелепу він знайшов сам – вона закотилася під раковину. Після такого випадку кіт став частіше сидіти поруч – охороняв свою скляночку.
Так, з штучною щелепою, кіт прожив шістнадцять років. Коли йому пішов двадцять четвертий рік, він відчув свій відхід у вічність. За декілька днів до смерті він вже більше не підходив до своєї заповітної склянки. Тільки у самий останній день, зібравши усі сили, він заліз на раковину, став на задні лапи і скинув з полки склянку на пол. Потім, немов мишу, взяв щелепу в свою беззубу пащу, переніс на диван і, обійнявши її передніми лапами, подивився на мене довгим звіриним поглядом, промуркотів останню в своєму житті пісеньку та пішов назавжди.