С деревьев спиливают ветки,
Уже весна у солнца - гостья,
Поговорить желанья редки,
И одиночество так остро
Я ощущаю...Утешенье -
Сама себе - вчера, сегодня...
Касаний прошлых воскрешенье...
А вспомню (нет?)твои ладони?
Глаза увижу ль, что глядели,
Всегда так ласково и нежно?
Твой след упрятали метели,
В песчаных вьюгах, а не снежных.
Кому февраль, ты, угождаешь?
Вокруг здесь вакуум лишь вечный!
Меня легко так не сломаешь!
Проблемы в сумку и на плечи!..
Так трудно сильною казаться...
Песчаный ветер поцелуем
Подбадривает, рад стараться,
И, усмехаясь, вдаль иду я...
Оригинал:
http://www.stihi.ru/2016/02/09/12727
З дерев обрізують гілки,
Бо вже весна у сонці - гостя…
Чому ж так важко, і ні з ким
Не розмовляється… Як гостро
Я відчуваю самоту…
Сама собі розрада нині…
Згадаю (ні?) долоню ту,
Що тихо гладила по спині?
Побачу очі, що завжди
Дивились лагідно та ніжно?
Пісок мете його сліди,
І заметіль, нажаль, не сніжна…
Чи лютий годить так комусь?
Та де... Навколо порожнеча…
Сама собі візьму й всміхнусь,
Проблеми в торбу і на плечі!
Без допомоги, і нехай
Пісчаний вітер поцілунком
Лиш підбадьорює… В руках
Себе тримаю й далі суну…
(9.02.16)