Коли я підіймусь до зірок синьооких
І там матінка рідна зустріне мене,
Адже душі людські, не бувають весь час одинокі,
Що написано долею, то й не мине…
Відчуваю всім серцем терени далекі,
Вони гостинно святі, як усі незбагненні шляхи,
Та на жаль, не летять туди зовсім лелеки,
Скільки жити лишилось, тільки істину нам не знайти…
Лиш при собі залишу вірші, що писав про кохання,
Ті з якими я дихав на грішній квітчастій Землі,
Та немає у мене сьогодні ніякого навіть бажання,
Окрім того, що крапки розставити ясно над "і"…
Певен я , що немає ні дня там ні ночі,
Ось за спокій своїх я молюсь,
Та в моєї любові замислені, карії очі,
Я з надією завжди дивлюсь…
Коли я підіймусь до зірок синьооких,
Є на кожного Господом звірений час,
Немов коні, пробігли роки і турботи,
Може хтось і колись пригадає про нас…
Автор Геннадій Сівак.
12 лютого 2016року.