5 віршів про магію кохання від Ліни Костенко (Ліна Костенко, http://vk.com/l.v.kostenko)
І день, і ніч, і мить і вічність,
і тиша, і дев'ятий вал —
твоїх очей магічна ніжність
і губ розплавлений метал.
В ніч високосного притулку
коли йде обертом земля —
ти до плеча мене притулиш
безсмертним рухом скрипаля.
***
Ти — Шіва. Ти — індуське божество,
Твої реальні обриси двояться.
Боюсь на Тебе подивитись, бо
таких очей не можна не бояться.
Душа шукає слів, як молитов.
До синіх вікон туляться дерева.
О, ця побожність, схожа на любов,
очей повільних ласка мигдалева!
А очі ближніх — зведені курки,
і душі в нас беззахисні, як тири.
Ти думаєш, у Тебе дві руки,
а в Тебе дві, і ще, крім них, чотири.
У Хмарах Кабінетної Нудьги
вони з надпліччя виростають хижо
і відливають бронзою жаги
і сріблом заворожених наближень.
Повзе гадюка в чорний телефон.
Мигтять людей столикі дублікати.
А я стою. І це мій марафон —
самій від себе безвісти тікати.
Ми розмовляєм сухо недарма,
Такі чужі. А ти при всіх натомість
незримо обнімаєш чотирма
мою незриму світлу непритомність.
І дві мене, прозорі від безсонь,
на перехресті вічності й вівторка,
стоять під тінню бронзових долонь,
одна — Твоя, а друга — недоторка.
***
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути:
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги;
Такої зоряної тиші,
такого безміру в доби..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.
***
Сахається розгублена душа,
почувши раптом тихі кроки щастя.
І неповторність кожної хвилини
шукає шлях від болю до перлини
***
Напитись голосу твого,
того закоханого струму,
тієї радості і суму,
чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать
зненацька думку перервать
Тієї паузи безвихідь.
красивим жартом рятувать
Слова натягувать, як луки,
щоб вчасно збити на льоту
нерозшифрованої муки
невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно
перемовчати: хто кого
І так беззахисно й безмежно
чекати голосу твого!
ПЯТЬ СТИХОТВОРЕНИЙ О МАГИИ ЛЮБВИ (вольный перевод П.Голубкова)
И день, и ночь, и миг, и вечность,
И штиль, и вдруг девятый вал -
И глаз магическая нежность,
И губ расплавленный металл.
В ночь високосного приюта,
Когда земля даст стрекача -
Прижмёт меня к плечу чьему-то
Бессмертным жестом скрипача.
***
Ты - Шива. Ты - индусов божество,
Твои черты реальные двоятся.
Боюсь взглянуть на это естество:
Нельзя же глаз таких мне не боятся.
Душа, словно молитвы, ищет слов.
В окне деревья, синие. Как в сказке.
О, эта набожность похожа на любовь,
Миндальных глаз божественная ласка!
Глаза людей - взведенные курки,
И беззащитны души в нас, как тиры.
Ты думаешь, что у тебя лишь две руки,
А у Тебя, и кроме них, четыре,
Что, как сквозь тучи Кабинетных Скук,
Все из надплечий хищно вырастают
И отливает бронзой жажда рук,
И серебром интимным отлиывет.
Ползет змея на черный телефон.
И дубликаты сотен лиц мелькают.
А я стою. И то мой марафон -
Я от себя так безвести сбегаю.
Беседуем хоть сухо мы весьма,
Чужие мы, но возникает чувство:
Незримо обнимаешь четырьмя
Моё незримое и светлое безумство.
И две меня, прозрачных от бессонниц,
На перекрестке вечности и долга,
Стоят под тенью бронзовых ладоней,
Одна - Твоя, вторая - недотрога.
***
И как тебя забыть мне надо?
Душа до края добрела.
Такого странного я яда
Ни разу в жизни не пила.
Ни чистоты такой печали,
Ни жажды, жаждущей такой,
Такого вопля средь молчанья,
Сияния над головой;
Той тишины, идущей свыще,
И той безмерности в судьбе…
Это не стих, похоже, дышит,
Цветы, что брошены тебе.
***
И мечется растерянно душа,
Услышав этот тихий счастья шаг.
Неповторимость каждого мновенья,
Как путь от боли к воодушевленью
***
Напиться голоса Его,
Того влюбленного потока,
Той радости, печали вздоха,
ЧуднОго колдовства того.
И, не дыша, лишь слушать тихо.
Мысль неожиданно прервать,
Из паузы желанный выход
Красивой шуткою спасать.
Слова натягивать, как луки,
Чтобы сбить внезапно на лету
Нерасшифрованной той муки
Безвыходную немоту.
Держаться смело и свободно,
Перемолчать чтоб: кто кого,
И беззащитно, безысходно
Ждать голоса лишь твоего.