Перемиті дощами сни. ВипрасОвана буднями пам'ять.
Все стікає, сповзає, пливе. Щось лишається, щось зникає.
Знаки колами по воді. На чорнобилі ворожіння.
Крізь метафори пробиваються зерна:
думки, обрисів згаслих та їх тіней.
З вирію повертаються птахи,
реінкарнується любов -
народяться діти.
Ти сидітимеш в позі лотоса
або на вербі
пропускатимеш через себе гамір світу
і гомін людей в ньому.
Малюватиме Сонце вісімку в небі твоїм.
Символ безкінечності або стрічку Мьобіуса.
Усе залишається: шар за шаром, письмо на письмо
і ніяких там палімпсестів, і ніяких там "загуло".
Ти заснеш щоб прокинутись у своєму ж сні
Знову писатимеш свою долю світу цього
Закидатимеш невід, витрушуватимеш ятері
Напуватимеш чуже весілля вином нечуваного смаку
Ex oriente lux? Ну звісно ж ні.
Ми йдем туди, де народились.
Напийся сили, як води.
Як не питай.
Ти зумієш...
© Copyright: Валентин Лученко, 2016