ГУМОРЕСКА
Вже третій півень голос рве,
Співає так охоче.
До себе курочок вже зве,
Омелько лиш гогоче.
Так, так... Мабуть, у сні він
щось побачив,
Бо спить...Сопе...Хропе, ще й як!
Ой, боже...Хоч би він пробачив..
Та де там... Храп іде у мряк...
Хатинка вся дрижить і стогне,
Весь дах солом’яний тремтить,
Ось¬-ось завалиться...”О, Боже,”-
Одарка десь там верещить.
„Омельку?” - кличе його мати...
„Та трясця!.. Де ж ти досі? Де?..
Вже півні разом відспівали,
Ой...Лихоман до нас прийде...”
Одарка йде... Біжить додому,
Про себе щось там бубонить...
„То цур, то пек....” Як по-¬іншому?..
Коли в душі вогонь горить.
„Омельку”, - знов зайшлась Одарка, -
Невже ж ти в хаті...Досі спиш...
Ой, вже візьму дубець... Ледащо...”
Сусід їй вслід: „Чого бурчиш?..”
„Та відчепись від мене, діду...
Я сина кличу... На жнива...
Вже скоро буде до обіду,
Його у полі все нема...”
На це усмішка враз пробігла
У діда Мриги на лиці,
Та прокректав собі: ”Здуріла...”
Обтер чобіття на крильці.
Обперся дід в слабі перила,
Тютюн свій смачно запалив...
Сусідка враз заверещала:
„Омельку, сину...Ти здурів?”
„Вже сонце встало догори,
Пече всіх в полі, розпікає,
А ти?... До пізньої пори
Все спиш, летюха...Позіхає...”
„Вставай мершій, - кричить
Одарка, -
Коня впрягай у наш обоз,
Граблі; бери і усі вила,
Щоб був у нас значний привоз”.
На це Омелько їй бурмоче:
„Та зараз¬, зараз, вже встаю...”
Почув індик це і гельгоче,
Йому Одарка: „Йди відсіль,
Бо враз я голову скручу.”
У цю ж то мить і дід звалився
З крильця у сніп з прокляттям: „Біс...
На чорта ти тут опинився!”
Крехтить дід Мрига: ”Щоб ти скис...”
„На кого лаєшся, дід Мрига?..
Невже ж на мене?..”.¬ „Ні, це так...
Я сам спіткнувся...Немов крига,
Хоча лютує спека як...”
І знов Одарка в крик зайшлася:
„Мовчіть обидва.... Вже пора!
Та подавай, Омель, обоза,
Та швидше...Треба у поля”.
Омелько враз: ”Вже тут, матусю,
Коня я впряг, воли ревуть...
Гоп-¬гоп, пішли...Бувай, дідусю!.”
Дід їм у слід:
„Гей-¬гей...Мене, мене візьміть...”
Одарка вирячила очі...
„Так ти ж звалився, старий сич? ..”
Дід їй:
„Вам вдвох не впоратись до ночі”
Та й вскочив в віз:”Гоп-¬гоп...Мерщій...”
Утрьох доїхали до поля,
Врожай зібрали весь гуртом
„Оце і є то наша доля...” -
Промямлив дід, умившись потом.
Заскирдував обидві брички,
Старі полізли до верхів
Та й сіли там, немов як свічки...
Волів Омелько сам повів.
Ще, слава Богу, сонце сяє,
На вдачу час все йде в свій день,
Одарка пісню вже співає
З найкращих зоряних пісень.
О¬г¬е¬й!... Кричить Омеля:
„У животі вже так гурчить,
Давайте разом, до вечері...
Мене почули?...Не мовчіть...”.
„Тпрр...” - скомандував враз дід.
Зійшлися разом щось поїсти,
Сукно поклали під обід,
Почали їсти і квас пити.
„Після нехитрої обідні
Мені б полежать, відпочити”, -
Сказав собі про це Омелько
Та буркнув: „Прошу...не будити”.
В цей час Одарка й дід зітхнули,
Плечима трохи повели:
„Та...геть із ним...” Слова
ковтнули,
Та й до обозів підійшли.
Вони тихенько поспівали,
Почали соняшник трусить,
Які їх тут разом розморило,
Що захотіли відпочить.
Обоє зразу і поснули,
Їм сни прийшли – один сюжет:
Домівка, сад, врожай –¬ це, чули,
Зайшов до них сон уперед.
А день то йде, і час до ночі.
Одарка, дід, Омелько сплять,
Лише молодший знов гогоче
Та й щось буркоче невпопад..
То сон під вечір розігрався,
Немов замість коня, волів
Дід Мрига в хомут заплигався
Та й потягнув обоз снопів.
Одарка зверху: ”Гей ...О, клята...
Повзеш лупатий, ледве йдеш,
Не фиркай, йди скоріш, летюхо,
Мені всі нерви надірвеш...”
Дід зразу, вилупивши очі,
Крехтить, а бричку пре, як віл,
Вже піт зійшов в темряві ночі,
З ума себе він точно звів.
Одарка знову заквоктала,
Кричить, белькоче: „Не повзи...
Іди вже швидше, я стомилась...
Я зараз дам тобі лози!”
Вона крізь темінь діда кличе:
„О, де ти, Мриго... Де мій син?..
Також „цобе” волам стрекоче,
Та щоб ви здохли в один день...”
Від слів таких дід застовпився,
Усі слова до себе взяв:
„Невже ж я розуму лишився,
Замість волів себе я впряг?”
Немов Одарка це почула,
Та й очі вилупила вмить,
Розкрила рота, вниз стрибнула.
Від страху дід: ”О ,що ж робить?”
Від цього крику і Одарка
Зайшлась бентежно причитати...
Немов зайшлась якась там сварка,
Усіх збудила...Гей, не спати!
Продер Омелько свої очі
Та й потягусеньки зробив,
Став позіхати так охоче,
Що сон від себе відпустив.
Побачив він, що біля возу
Та й біля брички усі сплять...
Лише немає до привозу
Коня, волів... Почав кричать...
Розплющив очі дід, Одарка
Почала знову верещати,
Що аж на небі срібна зірка
Від страху стала всім мигати.
У три голосини зайшлися
Оці „герої”, знов кричать...
Та де там... Вся скотина в ясла
Зайшла поїсти, полежать.
Дід за потилицю схопився,
Щось став про себе белькотати:
„О дурень я, так постарався,
коня, волів не став в’язати.
Я відпустив їх від обозу
Поїсти сіна, попастись...
Ой, і задам їм гарну лозу...
Ой, проклятущі...Я сказивсь...”
Робити нічого...Гадають,
Як їм довести весь обоз?...
Обидва впряглися і стогнуть:
„То сатана нас впряг до рос”.
Омелько тягне та гогоче,
Бо то був сон як наяву,
А дід Одарці все бурмоче:
„Тягніть обози.... ми в аду”.
Почула крик сова лупата,
Від сміху ледь не померла,
Ой, байка ця у спів завзята,
У сміх до ранку всіх звела.
1.03.2012