В чужому мовчанні ми не були правильні –
занадто любили, безглуздо чекали, etc.
І всі в нас кидали мораллю, немов каменем,
казали, що нам недоречно ходити в церкву.
“Спокута й прощення – такі непотрібні штуки!
А свій егоїзм – визначальний фактор в коханні”.
І їхні чесноти сліпили і гріли руки,
що міцно тримали свічки над чужими гріхами.
І їхні промови чомусь віддавали фальшю –
такою, що липне до серця і не минає.
А ми шепотіли: “щоб в інших було краще…
і безпомилково… і легше пройшла весна..” – і
мінялись ролями, жбурлялись роками й днинами,
і знали – уже напевно – що не святі ми.
І в різних сценаріях нас обирали винними,
але не брехливими і не дешево-злими.
І мали би змогу – прожили би все заново:
так само б кохали, вмирали, до болю вірили.
Хтось пише ікони для неба і всіх зранених,
хтось пише ікону із себе і гра віями.
Й не варто боятися бути собі людиною,
минулого, справжнього, світлих й сліпих споминів…
Не варто боятися слів – бо вони зібрані
із інших долин, де живуть неземні промені,
із інших долин, де живуть не земні правила,
а вічне прощення і вічна любов – знічено
лежить на плечах твоїх – божим крилом справлена –
і тихо веде від страхів до життя іншого.