Сигнал "Все пропало!" зіниці заповнює страхом,
Зіщулишся весь у думках і щенятком тремтиш.
Повз тебе пройти мушу я нашим обраним шляхом,
Не зверхньо поглянувши, - сумно жаліючи лиш.
Я, певно, такий же... Хіба трохи менше побитий
І, може, обтяжений менше, бо склалося так -
Хтось має господу велику: дружина, дім, діти,
Батьки, брати-сестри... Я ні, позаяк - одинак.
В античні часи записали б мене у герої.
А що? Отакий оце тут супермен, майже бог:
Бач, вільним орлом шмигонув над ганебним тобою!
(Хоч міг би твій біль розділити принаймні на двох)
***
Час – вічний. Він знає, як нас всіх собі підкорити.
У сутичках з Простором створює й нищить світи.
Та ми – його діти! Ми – самозакохані діти,
Народжені задля якоїсь (не знаю!) мети.
Обмежені віком і хитрою тою метою,
Шукаючи засоби, створюємо ворогів.
І вже їх – як гною! Не менше і нас, тож – до бою?
Завмер Час. Радіє. Вдоволений, аж розімлів:
"Не буде рімейку про вдале повстання Кронідів!
Всевладдя форевер! Тремтіть хробаки земляні!
Лечу я, повзу, чи квадригою (образно) їду -
Шануйте мене і вклоняйтеся тільки мені!"
***
Отож... Ми - ніхто і нам, ніби, нічого й не треба?
Що ж тягне супроти веління суворих батьків -
Суворих, чи зляканих? - хтозна, та тягне десь в небо -
У простір безмежжя над світом, що осточортів?
І ми поодинці (гуртом - рідко, майже ніколи)
Протоптуємо якийсь обраний, начебто, шлях
До світу щасливого, до існування без болю,
Без кращих і гірших, без тих, що успішні, й невдах.
Месій навигадуємо собі всяких-превсяких;
Церков набудуємо, храмів; наймемо жерців.
А ті передоз "накосячать", накликавши жаху
Десятком незвичних, не широковживаних слів.
***
За що нас на хрест?! Люди, люди! Чи ви не здуріли?
Ми щастя несемо, спокуту всіх ваших гріхів.
А ви... Душу занапащаєте нам, рвете тіло,
Себе зневажаючи в тому діянні лихім.
Вас зборює страх – зброя Кроноса (чАсу) могутня -
Стан суто тваринний, нудотне таке почуття:
Є тільки минуле і зовсім відсутнє майбутнє,
Невдачі й поразки (биття) визначають буття.
Пишайся спільното! Заходься до слини в екстазі:
"Титани – брехня! Он конає ще двійко отам..."
Ну що ж, значить час не прийшов, значить ще не на разі.
Мій друже розіп’ятий, ти вже давно, як не сам:
Ошую й одесно, попереду є і позаду,
Хто руки, мов крила свої так, як ти розпростав.
Їх...( Вибач, не "їх", але "нас") Нас тут - справжня громада!
І дехто твого таки вартий, напевне, хреста.