Дни ощетинились. И год - как черный бор
простерся в тучи головой колючей.
Он над минувшим дыбится, как круча,
и застит путь – судьбе наперекор.
Мой ангел, ты, страданья коновод,
взнеси меня над той волной летучей,
в последний раз воспоминаньем мучаю
свой взор. И с крутизны – в водоворот
грядущих лет. Пусть век окоченел -
но долгий стыд продлит порывы ветра,
и нет конца суровому поэту,
предела нет. Нет ни веков, ни лет,
мгновенья истекают – и, срываясь,
я горизонт увидеть успеваю.
Дні стали сторч. І рік – мов чорний бір
простер у хмари голову колючу.
Він над минулим дибиться, як круча,
і шлях заслав – майбутньому всупір.
Мій ангеле, страждання проводир,
знеси мене над хвилю ту летючу,
нехай востаннє спогадом омучу
свій зір. І з кручі – прямо в водовир
потомних літ. Хай вік схолов, мов лід –
ще довгий встид подовжить хвилю лету,
нема кінця суворому поету,
немає краю. Ні віків, ні літ,
ні миті вже не вистане – рушаю –
і перебіжне обрій озираю.