Сияло солнце сквозь окно,
Сквозь нас. И – напрямки – сквозь годы.
По сопкам низвергались воды
И камни с ними заодно.
И в том сиянии – как будто
На предвкушаемом экране
Надежды все и ожиданья
Пораспустились, как хоругви.
То ты. То вправду Ты была.
Не та, что знал – которой бредил:
Мерещилась, из марев мрела –
Всей озорью ко мне ты шла.
І сяло сонце крізь вікно.
Крізь нас. І - навпростець - крізь роки.
Котились сопками потоки -
води й каміння уводно.
І в тому сяєві - немов
на сподіванному екрані
усі надії, всі заждані
розквітли, наче хоругов.
То ти. То справді Ти була.
Не та, котру я знав, а марив
котрою: мерехтіла з марев -
всім обрієм до мене йшла.