Чимало днів, а схожі, як один,
І в них нема ні схилів, ні вершин.
Життя іде, насичено-пусте:
Стається щось, але не те, не те…
Все має сенс, та як його знайти,
Коли єдиний співрозмовник – ти?
Сидиш в юрбі, але на самоті,
Довкола люди, а не ті, не ті..
Лягає осад глибоко в душі,
Хоч наче є якісь товариші,
Які у шторм латають твій каркас,
Втішаючи: «Іще не час, не час»…
І ти покірно йдеш у зал чекань
Із багажем надій і запитань.
А в жменях - повно чорної золи…
Якщо не зараз, то коли, коли?..