В березні ти захочеш вийти з дому, як з тіла,
сховатись в чужому морі, щоб гріло твої зап’ястки,
щоб необережний подих у скелі закам’янілій
залишився світлом, скарбом, вкарбованим в небо щастям.
Забути слова і мову, читати послання чайок,
так, як читають старці пожовклі в війну газети.
Це місто тебе погубить, вполює на щось звичайне,
зачинить в пустих лікарнях для скривджених і відвертих.
Захочеш в обійми вітру, який пофарбує запах
запалених щік й волосся у сонячні акварелі.
Вітер тебе не зрадить, не лишить слідів, бо лапи
в нього такі прозорі, що люди їх бачать ледве.
Сховаєшся в його хутро, всміхатимешся щасливо,
навчиш пустотливі вірші дражнити сріблясту нерпу.
І березень вас не знайде, пускатиме марно слину –
і піде собі назавжди дорогою щастя й смерті.