Ты так и бродишь где-то, босоножка,
По ранним травам, по полю, в росе.
Ты одуванчик. Светишься в красе,
Доверчивую хороня усмешку.
Ты зазываешь утро. Тихнет луг –
Ему б напиться песней молодою,
Напиться вволю ключевой водою,
Пока не пал он от косарских рук.
Еще клепают косы – запевай,
Засей печаль и заплети косичку,
Пусти венок по говорливой речке,
И пока плыть он будет - не смолкай.
В пригоршнях алых ключевую воду
Тебе до уст моих не донести…
Ты за разлуку, за любовь прости,
И за печаль, что в соснах тонет скорбно.
Ти десь блукаєш досі, босоніжко,
По ранніх травах. В лузі. По росі.
Ти кульбаба. Ти повнишся в красі,
Довірливу ховаючи усмішку.
Ти заспіваєш ранок. Стихне луг —
Йому б напитись пісні молодої,
Джерельною упитися водою,
Поки віддатись до косарських рук...
А доки коси клеплять — заспівай,
Засій свій жаль і заплети кісничку,
І кинь вінок у журкотливу річку,
І заким він не зникне — не змовкай.
Джерельну воду в пригоршнях червоних
Тобі до уст моїх не донести...
І за розлуку. Й за любов прости,
І за печаль, що тоскно в соснах тоне.