Ей-богу, так уж, видно, повелось,
Чтоб наступала ночь, день угасал.
И руты грусть, когда приходит осень,
Вызванивала в позолоте трав.
Чтоб я мужал, менялся, возрастал,
Успел понять, любить и позабыть,
И вспоминал, чтобы беду избыть,
Тебя одну, которую желал.
А ты вечерней тенью подошла,
Едва коснувшись стылого лица…
И отошла. И быстро отошла –
В глубь горизонта. В темноту. В леса.
И как теперь себя мне убедить,
Что благо – верить, ожиданьем жить?
Їй-богу, так, напевно, має бути,
Щоб наступала ніч і день згасав.
І восени прощальна туга рути
Видзвонювала в позолоті трав.
Щоб я мужнів, мінився і зростав,
І встиг пізнать, любити і забути,
І згадувати у годину скрути
Тебе одну. Котру одну кохав.
А ти прийшла, мов тінь повечорова,
Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола...
І відійшла. І скоро відійшла —
В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.
І як тепер себе переконати,
Що добре вірити? Що благо — тільки ждати?