«Дивись, як я можу, тату!» -
і хлопчик стрибає зі скелі.
А я прокидаюсь зранку,
варю собі чорну каву.
Я навіть не маю сина –
лиш доньку, що спить в палаті
в лікарні
в своїй апатії.
Я сам її там закрив.
«Дивись, як я можу, тату!»
Вночі він прийшов ізнов.
В долонях його багаття,
у серці його любов.
Я так захотів спросити…
Нічого.
Якесь «як ти, синку?»
А хлопчик стрибнув зі скелі
і, звісно же, полетів.
А я прокидаюсь зранку,
гірка та чорнюща кава…
Чому він летів від мене?
Чому не летів сюди?
Він більше мені не снився,
і я позабув ті сни.
А потім,
з приходом нової весни,
моя донька
в своїй кататонії
зайнялась фіолетовим полум’ям
і майже миттєво щезла.
Як ніби її не було.
«Дивись, як я можу, тату!» -
лунає в ночі не голос,
а тінь мого розуміння,
що ти,
ким ти б не був,
можеш усе,
і ти нікуди не щез.
В долонях твоїх багаття.
Я знаю, ти десь
у світі,
несеш той вогонь
комусь.