коли безсоромне люстерко скаже: що в тебе з очима?
губи якісь тремтливі, очі – занадто теплі.
ти будеш шукати привід (або вагомі причини),
щоб стерти з обличчя усміх (хоча це досить нестерпно).
ти будеш писати казку про синє і чорне море,
котре зализує рани (твої, від чужих коралів).
забудеш тільки вказати, що всі, хто у нього входять,
стрічають прекрасні рифи, кохають або вмирають.
кохають або вмирають – у піні, в солоних схлипах,
що їм бракує повітря торкнутися стін печери…
що всі маяки – зрадливі, хоч світять, немов довіку
несли молитви і цноту – прозору і невичерпну.
що всі маяки зрадливі! пісні їх лоскочуть шкіру,
що краще заплющить очі й тікати у чисті води.
але ж полохливі рифи, мов руки її, злетіли,
але ж присмеркова піна, що бавиться в насолоду…
і вже розумієш: пізно вертати на берег скутий,
тікати від смужки світла (що ранить його долоні).
якщо маяки нам світять – то, може, вони спокуті
жагою? коханням? ранком? в якому нема сторонніх