Лунное пламя льет
Сизую пряжу снов.
Боже, царство твое –
Будто пчелиный поток.
Хлопьями валит снег,
Тянется ввысь сосна,
За угол стану как тень,
Призрак, ночной обман.
Звезды в ветвях шалят,
Память, как гром, гремит.
Где-то на грустном столе
Белая бабочка спит.
Звездами полон мир,
Думами полон дух.
Твой проплывает крик,
Но не заденет слух.
Щеки грустны твои,
Руки грустны твои,
Песни твои соловьи
Льются, словно ручьи.
Темень ночная, сгинь,
Где он, мой отчий край,
Мой русокосый рай?
Радость, ты не рыдай.
Пусть себе кружит твердь,
Сталью чернеет смерть,
Полно тобою всклень,
Сердце - сплошная боль.
Місячне сяйво ллє
сиву куделю мрій.
Боже, царство твоє —
наче бджолиний рій.
Шепче лапатий сніг,
д’горі знялась сосна,
стану, зайду за ріг,
ніби нічна мана.
Грає зоря в гіллі,
спогад, мов грім, гримить.
Десь на сумнім столі
білий метелик спить.
Зорями повен світ,
думами повен дух.
Лине твій крик-привіт —
ані торкнеться вух.
Щоки сумні твої,
руки сумні твої,
наспіви-солов’ї
ллються — в три ручаї.
Темене, почезай,
де він, мій рідний край,
мій русокосий рай?
Радосте, не ридай.
Хай кружеляє твердь,
хай вороніє смерть,
повне тобою вщерть,
серце зболіло геть.