Стон удержи, душа! Напрасны крики.
Измученное сердце не трави.
Вокруг меня весь мир – безгубый и безокий.
И в нем все дни. И в нем все сны мои.
Давно отгородился от него я,
Давно я понял, что запретов бронь
Ковалася благою дланью Бога,
И жизнь твоя – благословенный сон,
Где только и – мерещится и снится,
Надеется и верится. И всё.
А тот, на небе, - над тобой смеется.
Он убивает, словно бережет.
Не квиль, нічна душе! Даремні зойки.
І ти зажуро серця не труї.
Довкола світ — безгубий і безокий.
І в ньому дні. І в ньому сни мої.
Давно відгородився я від нього,
давно збагнув, що пруття заборон
кувалися благою дланню Бога,
і що твоє життя — велебний сон,
де тільки й того — мариться, верзеться,
сподіється і віриться. І вже.
А той, на небеси, — із нас сміється.
Він убиває, наче береже.