У терновім вінку я піду до дороги,
Припаду до землі, закричу до небес.
Я не знаю чи справді в них є щось від Бога,
Залишається тільки чекати чудес.
Рученьки протяну, чуєш, сонце-світило?
Пригорни, пригорни! Недостатньо тепла.
Я зів’яла, мов квітка, я дуже втомилась,
Сил просити у Бога прийшла,
Та його не знайшла.
Мій квітучий вінок обернувся у терен,
Очі втратили блиск, я засмучена цим.
Сосни — стіни мої, небо — стеля,
Я прийшла, загубивши свій дім.
Я відрізала коси собі, не мої це,
Ніби й тіло моє — не моє.
Вітер шепче мені: «Молодице»,
Він своєю мене визнає.
Я ж сирітка, ні хати, ні брата,
Лиш терновий вінок на чолі.
Ніде їсти мені, ніде спати,
То й припала до неньки-землі.
Хто мене ще зігріє, пригріє
Біля серця свого, як дитя?
Я безрідна, я жити не вмію,
Все що є в мене — це каяття.
Каяття і журба. Ще щось треба?
Що я є? Розпорошений пил.
Можеш дихати? То й досить з тебе.
Тільки вже не залишилось сил.
Я прошу, Боже, досить зі мною
Грати в салки, у піжмурки. Все!
Я втомилась, немає покою,
Най мене течія понесе.
Більш ні слова. Ні навіть сльозинки.
Це кінець. В мене доля така.
Бог, пробач мені всі мої вчинки,
Най несе якнайдалі ріка.
А коли до землі я пристану,
Вийду з річки, почую – жива!
Терен мій знову квітами стане.
І теплом обернуться слова.