Какой бездонный этот горний сон!
Как зелена лазурь и как тревожна!
Тебе ни обезуметь невозможно,
Ни проклинающий из сердца вырвать стон.
О мира блеск, возьми меня в полон,
Ведь ты, подобно мне, пустопорожний.
Так в плен возьми меня, о всевельможный,
Дай перейти с тобою Рубикон.
Иль из твоих дай вырваться запон,
В меня проросших зернами под кожу,
Все плодные, тугие и неложные,
В себя вобрали крик высоких крон.
То горе – мои холм и террикон –
Мои и нарождение и скон,
Как будто домовина и коляска,
Уже просторит сжатые громы,
А свет, что притаился за дверьми,
Пусть гроздится во всполохах и взблесках.
Який бездонний цей горішній сон!
Яка блакить — зелена і тривожна!
Ні тобі збожеволіти не можна,
ані зродити із грудей прокльон.
Розкоше світу, йми мене в полон,
адже і ти така, як я, порожня.
Тож полони мене, усевельможна,
дай перейти з тобою Рубікон.
Чи дай звільнитися з оцих запон,
в мені бо проросла зернина кожна
і кожна плідна, і туга й неложна
в собі зібгала крик високих крон.
Це горе — пагорб мій і терикон —
моє новонародження і скон,
неначе домовина і колиска,
уже просторить скулені громи.
А світ, що причаївся за дверми,
хай ґрониться у полисках і зблисках.