Ми розмовляємо рідко – то на свята,
то коли дуже непевно – та й то на мить.
Він посміхається: “Бачиш, ти не свята,
дякуй мені” – і усмішка в очах бринить.
Він мені каже: “Ну, хоч не питаєш, чи
я тебе люблю, чи просто знущаюсь, бо
ти наче виросла, знаєш уже зачин
і happy end: де прощення, брати, любов.”
Він мене тішить: “Цілуючи сни, лети!
Срібно співай в мокрих віях, немов роса!”
Я лепечу: “Чудернацькі чужі світи!”
Я затинаюсь: “Бо я ж не складна! Проста.
В мене ж від опіків – просто від пару, від… –
так необачно пече рятівне тепло.
Ти уявляєш, як шкіра моя болить,
щойно торкнуться – вона спалахне, на тло
все перетвориться, ти розумієш, як…? ”
Він розуміє – і каже: “Рахуй зірки!”
Він мені каже: “Ти знаєш, що біль – то знак,
що ти жива і кохана (чи навпаки?)”
Вранці іде, хоче взяти собі білил
(“Пофарбувати хреста, бо рипить страшне!”).
Я проводжаю, боюся, щоб не зомлів,
він воскресає веселкою і дощем.